Ознаки літературного абсурду

Ось нарешті я й дійшов до кінцевої глави есе, де після усіх розлогих пояснень та аналогій хочу визначити сутність методу формалізовано, через виділення певних ознак. Підсумую ознаки абсурду як літературного прийому. Бачу їх три:

1. Абсурдне висловлювання містить у собі мінімум два образи чи поняття, що спочатку суперечать один одному або простому здоровому глузду та перебувають у смисловому конфлікті між собою.

2. За авторською волею протиріччя цих образів та понять виходять із конфлікту через введення додаткових обставин в описі. Виходять із дисонансу та входять у співзвуччя. Нерідко автор ці обставини не пояснює або пояснює спрощено, коротко та з елементами містики.

3. Співзвучність початкових суперечливих образів виводить читача на новий рівень сприйняття, підіймає над конфліктом.

Для більшої наочності спробую «препарувати» лише один епізод Гоголя. Солоха злетіла на небо та допомогла нечистому зняти звідти Місяць, тож у селі стало темно. Отака подія описана з усіма колоритними деталями. При прямому сприйнятті – це цілковита нісенітниця та абсурд. Причому потрійний. Перше: жінки насправді не літають, ні на мітлі, ніяк. Друге: Місяць – небесне тіло, його не можна зняти з неба, теж ніяк. Темно в селі вночі може стати тільки від хмар, що закривають Місяць. Третє: Місяць має певні розміри, значно більші за хату будь-якої Солохи. Про це у гоголівські часи вже було відомо. Тобто, виходить якось зовсім ненауково…

Проте Гоголь повідомляє нам додаткові обставини – справа відбувається у Диканьці різдвяної ночі…

А... ну, тоді звичайно! Якщо так, то тепер все зрозуміло, все відразу стало на свої місця. У Диканьці таке цілком могло статися! Жодних сумнівів! І наше читацьке сприйняття одразу виходить на новий рівень – легкої веселості із милуванням колоритними фольклорними традиціями. І ми віримо авторові… віримо, віримо…

Додатково зверну увагу читача на те, що через містику у цьому епізоді пояснюється лише частина незвичайного – жінка полетіла та допомогла зняти Місяць. Якось чарівно полетіла… бо відьма – ото і все пояснення. А ось решта – тобто навіщо вона це зробила – цілковитий абсурд. Вибудовується цілий логічний ланцюг з дивовижними зв’язками – Місяць, темрява, Вакула, помста за малювання ікон, козак Чуб, Солоха. Логіка тут дуже парадоксальна, з чудернацькими вивертами – абсурд та й годі! Самої містики достатньо було б лише для простої казки, а для вишуканої ідеї автор застосовує саме абсурд. Та і як художньо!

Тут також хочу обговорити ще одне суттєве питання про властивості абсурду. А саме, чи повинен абсурд неодмінно бути кумедним? Деякі автори, які пишуть на цю тему, вважають, що абсурд смішний сам собою. Бо протиріччя, що міститься в ньому, вже настільки безглуздо, що без сумнівів має викликати сміх. Це їхня думка, а моя думка – ні.

Поясню мою суб'єктивну думку на таких прикладах. Посмішка Чеширського кота окремо від кота викликає особисто в мене подив, але не сміх. Ніс майора Ковальова, який гуляє незалежно від свого господаря, здається мені страшнуватим, особливо якщо таку подію уявити з певною реалістичністю. А Вій взагалі конкретно лякає, і аж ніяк не веселить. В усякому разі Хомі Бруту він зовсім не сподобався. Звідси й така практична думка – автору і не треба намагатися втискати абсурд у гумористичні рамки.

А ось ще одна істотна властивість абсурду, його, мабуть, головна «фішка». Ця властивість надає особливої художньої «смачності» такому літературному прийому. Про неї треба згадати обов'язково. Це багатоваріантність розшифровки абсурдних парадоксів при прочитанні різними читачами. Кожен читач має право та можливість самостійно та вільно інтерпретувати авторську смислову нісенітницю – за своїм смаком, рівнем розвитку, грамотності, компетентності та особистої фантазії.

Розуміння залежить від багатьох чинників, навіть від настрою читача. Кожен може самостійно вибирати ту смислову та логічну сходинку, з якою текст сприймається найкраще, гармонійніше. Виникає цілий спектр читацьких здогадів та версій. Тобто, з авторських недомовок, натяків та образних протиріч читачі самі добудують свою конструкцію, гармонійну та красиву. І їх може бути багато.

То в чому все ж таки полягає різниця між абсурдом у літературі і, зокрема, фантастикою? Думаю, що варто чіткіше розмежувати ці поняття.

Отже, в абсурді зіштовхуються кілька протиріч, та їх гармонізація досягається повідомленням від автора деяких додаткових обставин, містичних чи надлогічних. Які вони? Яке значення цих обставин у загальному тексті?

В абсурді такі обставини описуються автором коротко, стисло, часто через містику і нібито не бажаючи, не розгорнуто. Це просте пролізання Аліси в Країну Чудес через кролячу нору, різдвяна ніч у Диканьці як місце та час події, морська подорож Гулівера до невідомих країн, самостійний відхід Носа від майора Ковальова. Все без детальних пояснень та аргументації. Тут пояснення – допоміжний інструмент для зв'язування сюжету. Аліса просто пролізла через нору – от і все, достатньо для пояснення. Майор просто не знайшов свого носа вранці на обличчі. От і все.

А у фантастиці та фентезі ці обставини, що гармонізують початкові протиріччя, надані докладно, розгорнуто, з окремою побудовою аргументації, зі смакуванням деталей. Вони є самоціллю літературного твору, важливою та акцентною його частиною, суттю сюжету. Саме за цих відмінностей я і вважаю абсурд лише літературним прийомом, а фантастику та фентезі самостійними жанрами.

На завершення статті як логічну ілюстрацію методу наведу досить широко відомий образний приклад. Уявімо собі людину, що стоїть у полі на колінах і дивиться вниз. Вона бачить окремі травинки та квіти, але їй цього недостатньо. Тоді людина підіймається на повний зріст і дивиться навколо, бачить квітуче поле та усвідомлює його красу. Але ж ще є можливість злетіти високо в небо і подивитися на землю звідти. Тобто для усвідомлення краси та величі природи існують різні висоти, точки зору та ракурси.