Булгаков та Гоголь

Виразно розумію, що власного прикладу недостатньо, тому звернуся до відомих авторитетів. При цьому залишу дещо осторонь фантастику, фентезі, притчі, міфи, байки та казки. Бо це все ж таки окремі специфічні жанри. Вони не побудовані на грі суперечностей. До того ж описуваний тут метод є саме літературним прийомом, а не самостійним жанром. А хто ж є Майстром суперечностей та протиставлень у літературі?

Вищим пілотажем віддалення образів від дійсності вважаю досвід М.А. Булгакова. Однак його твори не можу назвати ні фантастикою, ні казками. Багато його персонажів фантастично нереальні у своїй містичності, і водночас фантастично живі у звичайній повсякденності. Вони літають на мітлі та обідають на кухні, вгадують долю і «лагодять примус», переміщаються в часі та розтирають маззю хвору ногу. Містика безконфліктно поєднується з буденністю.

І все це у тексті відбувається настільки природно і просто, що читач ні на секунду не сумнівається, і навіть не дивується з того, що коти та собаки вміють говорити, що Воланд снідав з Кантом, що домоуправ Іван Васильович виконує обов'язки царя, а колишній пес Шариков сперечається з професором-хірургом. Читач не сумнівається, що коти та собаки говорять, а з цікавістю слухає, про що вони говорять. Маячня типу «абирвалг» набуває сенсу, потрібно лише прочитати це слово навпаки. Це високе авторське мистецтво Булгакова, я певен.

Зі складових елементів виникає нове поняття, на вищому ієрархічному рівні сенсу. Зі смішної біганини Бегемота і Коров’єва, зі суперечки з буфетником про рибу не першої свіжості, з витівок у Вар'єте виростає нове величне питання – про сенс життя, ніяк не менше. Вічне питання з вічним протиріччям – «Я частина тієї сили, що завжди хоче зла, але завжди робить благо». Чи не є ця фраза найкрасивішим прикладом літературного абсурду? Ця фраза наче автоматично «виштовхує» читача на вищий рівень розуміння, змушує замислитися про Вічне, переступаючи через дрібне та метушливе. І тут також, не менш велично – «рукописи не горять». Погодьтеся, наскільки нудним було б моралізаторство на цю тему, якби воно було надано у прямому викладі.

Доречно в цьому контексті згадати й про польоти доктора Фауста з Мефістофелем у Ґете, і про премудрого Піскаря у Салтикова-Щедріна, і про Алісу у Льюїса Керролла, і про Гулівера у Джонатана Свіфта. Але не перераховуватиму тут усіх представників літератури абсурду, бо не ставлю собі завдання розглядати історію цього методу. Але ж хочу вивчити саму його конструкцію та суть, щоб впевненіше застосовувати його на практиці.

І особливо хочеться наголосити у цьому плані на образності М.В. Гоголя. Як майстерно абсурдний Ніс майора Ковальова, який самостійно гуляє Петербургом! Наскільки логічний у своїй поведінці Ніс, що відокремився, і наскільки жалюгідний без нього сам майор.

Але справжнім шедевром поетизації абсурду є «Вечори…». Тут русалки хороводять у травневу ніч, Вакула літає за черевичками верхи на спецтранспорті, Солоха запросто знімає Місяць із неба. І вся ця містика цілком природно та гармонійно сприймається серед опису сільського побуту України.

Жіночка зняла Місяць із неба? Ну, що ж тут такого? Вони й не таке вміють… Червона свитка? Ну, то й що? Чого не буває на ярмарку… Вареники самі стрибають до рота Пацюку? Так-так, адже це дуже зручно... Вію підняли повіки – незвичайно? Ну, адже він повинен якось розгледіти грішника... І смішно, і страшнувато. Але з усіх цих протиріч знову виростає споконвічне питання про Добро та Зло. Саме про це «травнева ніч». І постановка цього питання одразу виводить творчість Гоголя на новий рівень. З гумористичного побутового опису, де містика змішана з етнічним колоритом – на рівень високої філософії.