Погляд з іншого ракурсу

Такий літературний прийом наштовхує читача на зміну колишнього погляду. Підсвідомо змушує його подивитися на текст з «іншого ракурсу», «відлипнути» від своєї звичної зафіксованої позиції. Прагнення розібратися у своїх відчуттях та суперечливій грі художніх образів змушує змінити цю позицію.

За вмілої авторської побудови оповідання читач прагне вийти з дискомфортної зони початкового нерозуміння і шукає вихід на інший рівень системності.

Як? Через розгляд раніше непомічених деталей опису, незначних та дрібних, на перший погляд. Через пошук додаткової інформації поза оповіддю. Через побудову додаткової логіки взаємодії складових частин. Загалом через погляд з іншого ракурсу.

Отримані образи у своїй єдності створюють свою нову реальність вже у взаємодії на новому рівні. Нова реальність також у певному сенсі відповідає початковій, але знову ж таки, з іншими якостями.

Як приклад наведу власну гумореску.

Абсурд у тазику

- Ой, шановний, а що це у вас таке? Га? Що це? Ой, скільки ви всього навалили в тазик! Навіщо? Адже й розібрати нічого в цій мішанині неможливо. Просто якийсь вінегрет виходить. Бачу, що це якісь ваші ідеї. Але незрозуміло, що це і навіщо. Адже це навіть не нісенітниця і не суміш чого-небудь, а просто абсурд. Дивіться – ось якісь жовтенькі ідеї – це, напевно, ваші думки про сонце та доброту. Чи не так? А ось ці зелененькі – це, швидше за все, екологічні. Так? А червоненькі – треба думати, про політику. Правда? А що це все разом означає, взагалі не зрозумію… ніяк. Безформно все і безглуздо. Навіщо ви свої думки з голови без жодного порядку вивалили в тазик? Та ще й перемішали. Навіщо все це? Не зрозуміло. Я от покопався тут збоку, так ніякого порядку не побачив. Бо його взагалі немає. А ви сидите тут з таким розумним виглядом, наче вам завтра нобелівку дадуть. Я ось, приміром, непогану освіту маю, проте не дозволяю собі робити такий розумний вигляд і не люблю такі-сякі сіро-буро-малинові загадки.

- А ви, пане, потягніть за мотузочку. Може, щось зрозумієте.

- Де? Яка мотузочка? Не бачу.

- Ось-ось, дивіться.

- А, ось цей малесенький коротенький хвостик? Не помітив одразу. І що?

- Потягніть за нього. Можливо, вам щось все ж таки стане зрозуміліше.

- Потяг... а... ось воно що! У вас ці ідеї нанизані на мотузочку. Тягнуться одна за одною. Ланцюжок, чи що? Логічний? І справді, так можна побачити взаємозв'язки.

- Так-так-так.

- Ти ба… ви тільки подивіться! Ніколи б не подумав. І все ж таки… ви б це… поміняйте тазик, хоча б… візьміть іншого кольору, чи що.

Для повноти враження мені тут залишається додати один малесенький коментарик. Зверніть увагу на те, що «хвостик» у «мотузочки», яка пов’язує ідеї з гуморески, також малесенький та коротенький. Це, звісно, питання авторського смаку, але я вважаю цей нюанс важливим.  На мій погляд, «мотузочка» не має «вистрибувати» з тексту, а має показувати читачеві лише коротенький «хвостик» – для збереження інтриги...