Аналогії з живописом

Чи можна провести паралелі між поняттям абсурду в літературі й у живопису? Спробую. Спочатку ще раз покличу на допомогу досвід імпресіоністів.

Абсурд – це така суперечлива гра образів, де цілісність ідеї зберігається. Але не явно, а з переливами кольору та світлотіні, подібно до живопису імпресіоніста. Згадаймо ще раз одну з основних властивостей імпресіонізму – це досягнення яскравого враження у глядача через підкреслену безпосередність передачі образів.

Технічно цей ефект досягається, зокрема, застосуванням напівзакритого мазка, коли колір починає «грати». Напівзакритий барвистий мазок можна вважати винаходом саме імпресіоністів. Це такий спосіб накладання мазка, при якому другий мазок лише частково перекриває перший.

Спосіб дає можливість бачити їх обидва одночасно, у цьому його суть. Ці мазки обов'язково різноколірні, їх кольори поєднуються вже в оці спостерігача. Цей прийом походить не від механічного змішування фарб, а від їхнього оптичного змішування. Суть саме в тому, що зі змішування двох кольорів виходить третій. Такий спосіб дає особливу гру кольору, зокрема під час розгляду зображення з різної відстані.

Ось за цією аналогією розглянемо й гру образів у літературі у випадку їх абстрагованого опису. При такому підході літературна ідея вимальовується з первинних невиразних відчуттів, у всій красі та неоднозначності, подібно до гри цієї самої світлотіні, переливів кольору, нюансів і валерів у живописі. Відбувається змішання літературних образів та понять у загальному враженні. Окремо ці абсурдні образи суперечливі та парадоксальні, а спільно – гармонійні, працюють на загальну ідею.

Якщо продовжити живописні аналогії, то абстракція – це Василь Кандинський, в якого у переплетенні ліній і змішуванні плям прямого сенсу немає, зовсім немає. Цей сенс можна тільки якимось способом відчути, причому кожен зробить це індивідуально і зрозуміє зображений настрій по-своєму. Це бачення «по-своєму» сильно відрізнятиметься у різних глядачів.

Другим призову на допомогу сюрреаліста Сальвадора Далі, якого дуже доречно згадати у цьому контексті. Його оксюморони, тобто суперечливі образи, можуть бути прикладом смислового «ульоту». Картини Далі можуть бути найближчим живописним аналогом до поняття абсурду в літературі. Їх зміст часто вкрай суперечливий за значенням окремих композиційних елементів, але всі ці суперечності складових частин мають глибокий асоціативний взаємозв'язок і надають картині нового сенсу при загальному розгляді.

 «М'який» годинник символізує плинність часу. Просторові вирізи всередині тіла людини показують його внутрішній зміст, приховані думки. Спляча голова без тіла, але з підпорами зображує сон. Тигри, що летять та вистрибують з риби – підсвідому тривогу. І все це – на межі раціональності чи за нею. Прямих раціональних пояснень немає, не передбачено. Все сприйняття – лише через відчуття та асоціації.

У живописі є ще один аналог літературного абсурду, який історично з'явився набагато раніше, ніж сама друкована книга. Це ефект зворотної перспективи в іконописі, який широко застосовується у православ'ї. Сенс його полягає у тому, щоб зображати окремі об'єкти на іконі (Бог, святі, Біблія) у перспективі, яка різко відрізняється від перспективи загальної композиції. Вся композиція зображується у прямій перспективі, де паралельні лінії на віддаленні сходяться на горизонті у глибині ікони.

А зворотна перспектива зводить паралельні лінії у точці, яка знаходиться за спиною у глядача. Цим способом зображуються лише особливі об'єкти на іконі, що робить їх відчутно помітними, але й такими, що виглядають здебільшого безглуздо на основному фоні. Первинне враження безглуздя дивує глядача. Виникає подив і думка про неумілість художника. Але після того, як глядачеві пояснять суть прийому або він сам здогадається про те, що таким способом підкреслюється божественність як особливий статус зображення, все стає на свої місця. Приходить розуміння того, що саме так і потрібно зображати Бога та Біблію. Настає гармонія сприйняття ікони.