Глава 12. Входити потрібно з правильного боку

— Ти хто такий будеш? — спитав вартовий на воротах Озерного і виставив списа поперек дороги.

— Доставка, — сказав я. — Мазі для старости від візника Остапа.

Спис піднявся. Слово «доставка», як я потім не раз переконувався, у будь-якому світі відчиняє двері краще за «я прийшов із миром».

Староста Озерного жив у найбільшій хаті на палях, з прапорцем на жердині — синя риба на білому полі. Сам він був сивий, засмаглий до кольору старої дошки, у шкіряному каптані, добротному, але затертому на ліктях. Над головою — «Яким, староста». Він відкрив ящик, понюхав одну з банок, і обличчя в нього розгладилося.

— Вчасно, — сказав він. — У мене двоє хлопців позавчора на нічній риболовлі застудились, кашляють, як ті тюлені. Дякую, мандрівнику.

Він відрахував десять мідяків і сів писати лист. Писав повільно, старанно, висолопивши кінчик язика, як школяр. А я тим часом зробив те, що давно збирався: представився.

— Мене звуть Гнат. Я тут тепер часто буватиму. Торгуватиму між вами і Южним.

Яким підвів голову.

— Торгуватимеш чим?

— Тим, чого у вас нема, а в них є. І навпаки.

Він помовчав, дописав рядок, подув на чорнило.

— Нових облич у нас не люблять, — сказав він. — Але ти приніс ліки, а не просив їх. На ринку шукай Борса, соляна лавка. Скажи, що від мене. Він не крутитиме ціни.

[ Завдання «Доставка мазей» виконано. Отримано: 10 мідяків, Рекомендаційний лист старости Якима. ]

[ Репутація з селом Озерне +50 (нейтралітет). Знижка 5 % у громадських лавках села. ]

Чому я представився? Бо на терміналі знав: найдорожче в доставці — це не бензин і не коробки. Найдорожче — це коли на тебе дивляться з підозрою, і кожен твій крок потрібно пояснювати. Нове обличчя в маленькому селі — це завжди підозра. А підозра — це ціна, яку ти платиш за все, від хліба до ночівлі.

На ринок я не пішов одразу до Борса. Спершу обійшов ряди. Двічі.

Зерна на ринку Озерного не було взагалі. Була риба — свіжа, в'ялена, копчена, солона, — була сіль у мішечках, були сіті, гачки, мотузки, глиняні горщики. Люди купували одне в одного рибу за рибу. Хліб я бачив тільки в одному місці, у пекарні, і там черга стояла довша, ніж до риби.

— Зерно продаєш? — спитала мене жінка з кошиком. — Два мідяки за мішок дам.

Два. А Остап казав три. Отже, Остап або прибрехав, або «три» — це ціна, до якої треба дійти.

У натовпі промайнула знайома кольчуга — ні, не кольчуга, звичайна куртка, але обличчя знайоме. Штурмовик. Він ішов уздовж рядів швидко, озираючись, як людина, що запізнюється на потяг.

— О, фермер! — він упізнав мене. — Тут де данж, не знаєш?

— Не знаю. Я не фермер, я логіст.

— Кого? — він зморщився. — Ну, бувай, логіст!

І побіг далі.

Борс виявився здоровенним лисим чоловіком із білими від солі руками. Лавка в нього стояла під навісом, і мішки з сіллю лежали рядами, як цеглини. Я показав лист. Борс прочитав, склав, кивнув.

— Зерно почім хочеш?

— А ви почім візьмете?

— По три. Людям тут по два дають, бо знають, що ти назад не понесеш. А я по три. Бо Яким просить, і бо мені потрібно, щоб ти прийшов ще раз.

[ Продано: 2 мішки зерна. +6 мідяків. ]

Мішок я купив за мідяк, продав за три. Чотири мідяки чистого з двох мішків, які я ніс на плечах чотири кілометри. Небагато? Мабуть. Але це були перші в цьому світі гроші, які я не знайшов і не вибив, а заробив.

Заробив. І точно знав, як саме: ось мішок, ось плечі, ось чотири кілометри, ось чесна ціна від людини, якій я потрібен ще раз. Від дії до наслідку — одна пряма лінія.

Там, звідки я прийшов, таких прямих ліній давно немає. Там усе куплено, продано, знову куплено і знову продано, і так стільки разів, що вже ніхто не пам'ятає, чиє воно було спочатку. Нагорі сидять правителі-напівдурки. Корупція — на всіх рівнях, і тхне від неї, як від загубленої на складі посилки з рибою: де саме вона лежить, ніхто не знає, а смердить на весь термінал. І смердітиме ще роки.

Борс ціни не крутив. Мабуть, тому все це й згадалося мені саме біля його лавки.

— А сіль почім? — спитав я.

— Мішечок, кілограм, — мідяк. Тобі, з листом, мідяк і без торгу.

У Южному такий мішечок коштував два з половиною, а то й три. Я запам'ятав, але поки не купив. Спершу — дві справи.

Перша справа — дід Шпак, у якого над дверима висіла вивіска «Вживане добро». Там пахло пилом і мишами (тепер я цей запах упізнавав одразу). Я виклав на прилавок іржавий ніж.

— Брухт, — сказав дід. — Мідяк.

— А отой, на гачку?

На гачку висів кухонний ніж. Старий, з темним дерев'яним руків'ям і лезом, стертим до вузенької смужки, але чистим і гострим.

— Чотири мідяки доплати.

Я подумав. Кухонний ніж — не бойовий. Але різати коріння, мотузку, шкуру, хліб? Для мене зараз це і був бойовий.

[ Обмін: Іржавий ніж + 4 мідяки → Старий кухонний ніж. Міцність 25/25. ]

Друга справа — спини.

Поки я ходив ринком, я весь час дивився, як тут носять вантаж. Рибалки несли кошики з рибою не в руках і не на плечах, а на дерев'яних рамах, прив'язаних до спини широкими лямками. Рама розподіляла вагу, руки лишалися вільними. Скільки на такій можна нести? Кілограмів двадцять, тридцять, якщо ти рибалка з руками як колоди.

У мотузяника я купив п'ять метрів конопляної мотузки за два мідяки. За ворітьми села, в ліщиннику, вирізав новим ножем чотири жердини завтовшки з великий палець. Дві довгі — вертикально, дві короткі — поперек, у формі літери «Н». Вузли я в'язав так, як вже вмів: навхрест, з натягом, з петлею-замком на кінці. Перша лямка вийшла закороткою і різала плече. Я її перев'язав. Друга — нормально.

[ Створено унікальний предмет: Примітивний станковий рюкзак (саморобний). Вантажопідйомність +15 кг. Втома спини −10 %. ]

Я закинув раму на спину, пройшовся туди-сюди. Рипіла. Кривувата. Але Моя!