Глава 11. П'ятдесят метрів від тракту

— Ніж тобі треба, хлопче, — сказав коваль, не підводячи голови від ковадла. — Без ножа в лісі ти не мисливець, а обід.

Ніж у нього на прилавку лежав один: простий, у дерев'яних піхвах, без іржі. Дванадцять мідяків.

Дванадцять із двадцяти чотирьох. Половина всього, що я мав.

Я подякував і пішов далі, і коваль, здається, образився. Але я вже бачив за свої два дні, як це працює. Ножі першого рівня валяються в цьому світі скрізь: у траві, в норах, біля кожного другого пенька, куди їх кинули новачки, що вибились у люди. Так, вони іржаві і недовговічні. А ковальський просто трохи довше проживе, перш ніж теж стане іржавим і недовговічним. Платити половину статку за «трохи довше»? Гроші на вітер.

Ринок у Южному займав половину площі й пахнув так, як пахне будь-який сільський ринок: сіном, кінським гноєм, свіжим хлібом і квашеною капустою. Я пройшовся рядами двічі, нічого не купуючи, просто слухав і дивився, почім.

Картина складалася швидко. Хліб — дешевий. Сир, яйця, м'ясо — дешеві. Шкіра — дешева (чинбарня за селом, звідти й запах). А все, що з металу або тканини, коштувало так, наче його везли з-за моря. Сорочка з доброго полотна — вісім мідяків. Шкіряна торба мандрівника, у яку можна скласти все, що в мене зараз розпихане по кишенях і за пазухою, — п'ятдесят.

П'ятдесят. Я постояв біля тієї торби довше, ніж личить дорослому чоловікові. Потім пішов далі.

Тітка Параска, ткачиха з крайнього ряду, продавала сорочки з грубого сірого полотна, не білені, з кривуватими швами, зате цілі.

— Скільки?

— Чотири.

— А за три?

Вона подивилася на мій фартух, під яким звисали клапті колишньої сорочки, і на мої руки, подряпані до ліктів.

— Бери за три, — зітхнула вона. — Бо жалко дивитись.

[ Придбано: Сорочка з сірого полотна. −3 мідяки. ]

Я перевдягнувся просто за її рядом. Гриби-світляки, загорнуті в лопух, я переклав на саме дно кишені фартуха і вирішив не продавати. Для чого вони мені? Не знаю. Але отруйне, що світиться в темряві, — це майже напевно інгредієнт. Якесь «котяче око» або «нічний зір». Такі речі не продають за мідяк першому зустрічному.

Візника Остапа я знайшов на конюшні, коли він оглядав заднє копито свого гнідого.

— Підкову загубив, — пояснив він, не обертаючись. — А мені сьогодні в Озерне. Отакої.

— Що таке Озерне?

— Село. Чотири кілометри на північ, Західним трактом. Рибалки, солевари. Живуть із води.

Я присів поруч.

— А що там дорого, а що дешево?

Остап вперше глянув на мене уважно.

— Хліба в них нема, — сказав він. — Земля біля озера сира, нічого не родить. Зерно, що в нас по мідяку за мішок, там беруть по три. А сіль у них своя, дешева, як вода. Тут вона втричі дорожча.

Один мідяк тут — три мідяки там. Я навіть порахував про себе двічі, щоб не помилитися. У нас на терміналі люди тижнями будували логістичні маршрути, щоб зекономити по гривні на кілограмі, а тут різниця втричі на відстані в чотири кілометри.

— А ти, я бачу, не з тих, що по данжах бігають, — сказав Остап.

— Я з тих, що рахують.

Він хмикнув і показав на ящик у кутку конюшні — невеликий, збитий цвяхами, з написом крейдою «МАЗІ. ОБЕРЕЖНО».

— Старості Озерного. Ліки від застуди. Кінь не піде, а чекати вони не можуть. Віднесеш — дам десять мідяків і лист, щоб тебе там не прийняли за злодія.

[ Отримано завдання: «Доставка мазей». Нагорода: 10 мідяків, рекомендаційний лист. ]

Десять мідяків за чотири кілометри з ящиком. Я взяв ящик, а на ринку на решту грошей узяв ще два мішки зерна, по мідяку за мішок, по десять кілограмів кожен. Рахунок у голові зійшовся: дев'ятнадцять мідяків у кишені, двадцять кілограмів зерна за спиною, ящик під пахвою і лист, якого ще немає.

На виїзді з села я сів на камінь і відкрив ті три запечатані листи.

Сила — бо зерно важке, а я збираюся носити його не один раз. Витривалість — бо чотири кілометри з двадцятьма кілограмами самі себе не пройдуть. Уважність — бо ця характеристика вже двічі окупилася: мох і кресало. Інтелект і Мудрість можуть почекати. Чесно? Мені дуже хотілося в Мудрість. Але спершу — ноги, спина й очі.

[ Сила 3. Витривалість 3. Уважність 4. ]

Мішки одразу стали легшими. Не вдвічі, звісно, але різницю я відчув плечима.

Тракт ішов через ліс широкою, накатаною колією. Ідеш по ньому — видно тебе з пів кілометра, і ти теж бачиш, хто йде назустріч. Для торговця з двома мішками зерна, дев'ятнадцятьма мідяками і сокирою на вісім міцності — не найкращий розклад.

Я зійшов із тракту метрів на п'ятдесят у ліс і пішов паралельно, так, щоб бачити колію крізь дерева. Тихо. Повільно. Ступаючи на корені, а не на листя.

[ Відкрито навичку: Скритність (рівень 1). ]

Пару разів зісковзнув з вологого корінн, але встояв.

[ Відкрито навичку: Атлетика (рівень 1). Швидкість пересування з вантажем +2 %. ]

Лісом, звісно, довше. Але в лісі і знаходиш більше. На півдорозі — кущі дикої малини, пересохлої просто на гілках. Я зібрав жменю в лопух: чай, а може, і щось більше, якщо в довіднику знайдеться сторінка. А ще за сотню кроків нога зачепилась у траві за щось тверде.

Ніж. Мисливський, з обдертим руків'ям і лезом, укритим іржею так, що воно було руде від кінчика до гарди.

[ Знайдено: Іржавий ніж (рівень 1). Міцність 5/30. Може зламатися будь-якої миті. ]

— Що я казав, — сказав я ножу. — Скрізь валяєтесь.

Минуло ще хвилин двадцять, коли попереду зашурхотіло.

Я завмер за стовбуром. Шурхіт — і хрюкання. Низьке, задоволене, як у людини, яка знайшла в холодильнику забутий торт.

Кабан. Чорний, щетинистий, завбільшки з маленьку корову. Риє носом під дубом, шукає жолуді. Над ним світилося: «Кабан-переросток, рівень 4».

Четвертий. У мене другий. Сокира — вісім міцності. Іржавий ніж — п'ять. Здоров'я — двадцять два. Я спробував прикинути бій і зупинився на першому ж кроці: навіть якщо я встигну вдарити двічі, він устигне раз, і цього разу вистачить. А потім я прокинуся на сіновалі Тараса, мінус десять відсотків досвіду, а ящик з мазями, зерно і мої дев'ятнадцять мідяків годину лежатимуть у траві тут, під дубом, і забере їх той, хто перший пройде.