Карту я малював вуглиною на бересті, сидячи на лаві біля «Ситого Гусака», і Тарас двічі виходив подивитися, чи я не підпалю йому стріху.
Вийшло криво, але чесно: пагорб, дубняк, пересохле русло синьою ниткою (синього в мене не було, тож я просто написав «струмок»), лисяча нора, вежа, і з північного боку — хрестик. Під хрестиком великими літерами: «ВХІД РОЗЧИЩЕНО». Жодного слова про коморки, засуви, кола і скрині.
Мирон відчинив мені сам, у нічному ковпаку, із каганцем у руці. Побачив мене, побачив бересту — і рожевість одразу повернулася йому на щоки.
— Заходь, заходь!
Я поклав бересту на стіл. Мирон нахилився над нею так низько, що каганець мало не підпалив мою роботу.
— Північний бік! — прошепотів він. — Під плющем! Ніхто ж і не думав… Ох, хлопче, ти зробив це! Чудово! А тепер слухай, повертайся туди завтра і принеси мені…
Про плющ я йому не казав.
— Ні.
Він підвів голову.
— Що «ні»?
— Наша угода була — знайти вхід. Я його знайшов і розчистив. Решітку виламав, прохід вільний. Далі там небезпечно, і я туди не повернуся. Справу зроблено. Чекаю на розрахунок.
Говорив я рівно, так, як говорять на гарячій лінії, коли клієнт вимагає компенсацію за посилку, яку сам три тижні не забирав. Не підвищуючи голос. Не виправдовуючись. У мене за спиною стояв статус із десятьма відсотками до торгу, але головне було не в статусі. Головне було в тому, що я знав, скільки коштує мій товар, а Мирон не знав, що я знаю.
— А що там, усередині? — Мирон зробив вигляд, що питає між іншим. — Ти ж заходив? Бачив щось?
— Пил. Труху. Гнилі книжки. Щури, мабуть, усе погризли.
Його очі ковзнули по мені вниз і зачепилися за фартух.
— А це звідки?
От тут я відчув, як у животі щось неприємно стиснулося. Бо брехати я не люблю і не вмію, а правда тут коштувала дорожче за фартух.
— З комори біля входу. Там мотлох, ящики, биті пляшки. Сорочку я спалив на факели, бо ти, до речі, не сказав, що там темно. Хочеш, віднесу назад і покладу, де взяв?
Мирон довго дивився на фартух. Стара шкіра, воскова, з латкою на кишені. Робочий одяг. Не книга, не коло, не те, за чим він мене посилав.
— Носи, — махнув він рукою. — Дрантя.
Він відкрив шухляду, покопирсався і виклав на стіл п'ять мідяків. Рівним стовпчиком.
— П'ять? — перепитав я.
— А що ти хотів? Двері відкрити — невелика праця.
— Двадцять.
— Хлопче…
— Двадцять, — повторив я. — Я ламав решітку чотириметровою ялиною. Стесав сокиру до восьми міцності з п'ятдесяти. Спалив сорочку. І, найголовніше, я забуду дорогу до вежі.
— А якщо дам десять?
— Тоді не забуду. Розповім Тарасові. Старості. Усій таверні, де вхід і як туди пройти. Хай кожен охочий сходить. Там же пил і труха, нічого цінного, правда?
Мирон мовчав. Каганець тріщав. Потім знахар знову відкрив шухляду і доклав ще п'ятнадцять, по одному, з таким звуком, наче кожна монета відривалася від нього разом зі шкірою.
— І язик за зубами, — сказав він.
[ Завдання «Таємниця Вежі Сліпого Мага (частина 1)» виконано. ]
[ Отримано: 20 мідних монет. Репутація з селом Южне +50 (нейтралітет). ]
[ Ставлення знахаря Мирона: насторожене. ]
Я забрав монети, а бересту залишив йому. Хай тішиться. А на порозі подумав: у скільки мені ще обійдеться його «насторожене» ставлення? І коли саме він виставить рахунок?
--------
Надворі за таверною Тарас тримав велике вогнище для копчення риби. Воно вже прогоріло, і вугілля дихало червоним, рівно, як сплячий кіт.
— Що ти там вариш, самогон? — спитав шинкар, коли побачив, як я розкладаю на колоді ступку, колби і коріння.
— Ліки від утоми.
— Від утоми ліки — сон, — сказав Тарас і пішов спати, показуючи, як це робиться.
Корінь у мене лишився один: білий, соковитий, що пахнув ріпою, — той самий, якого Мирон не захотів брати. І шишки, які я дві доби носив у пазусі. Горщик я позичив у Тараса (під чесне слово і обіцянку відшкребти пригоріле, якщо пригорить), воду набрав у колодязі.
Корінь — розтерти. Шишки — окремо, бо смола липне до товкачика і змішує все в кашу. Воду — нагріти, але не до кипіння. Тримати біля жару, не на жару.
Першу порцію я зіпсував. Поставив горщик надто близько, і за хвилину рідина закипіла, піднялася брудною піною й пригоріла до дна, а пахло так, ніби хтось підпалив ялинку разом з іграшками. Частина шишок пішла в нікуди.
[ Невдала спроба. Втрачено: половину ялинових шишок. ]
Друга спроба. Горщик — на пів долоні далі від вугілля. Я сидів і дивився на рідину, не відводячи очей, і, коли вона почала темніти, мішав її вербовою гілочкою, яку очистив від кори. Жовтувата. Медова. Бурштинова.
Я зняв горщик і перелив рідину в колбу. Вона світилася в темряві проти вугілля, як шматок бурштину на сонці.
[ Створено предмет: Еліксир бадьорості (якість: нормальна). Ефект: відновлює 50 % витривалості і знімає ефект фізичної втоми. ]
[ Вітаємо! Ви отримали рівень 2! Доступно 3 вільні очки характеристик. ]
[ Здоров'я: 22/22. ]
Одна колба з трьох тепер була повна. Дві порожні. Половина шишок згоріла. Але найголовніше — отримано рівень два.
Три вільні очки світилися в кутку зору, як три запечатані листи, адресовані мені. Відкривати їх уночі, біля вогнища, з гарячою головою, я не став. Хто розподіляє очки на емоціях, той потім витрачає рівні, щоб виправити помилки.
Я ще довго сидів біля жару. Ось вона, та сама хвилина нудьги, від якої реклама «Ойкумени» обіцяла мене врятувати. Вугілля потріскувало, а я думав про того, хто щойно видав мені рівень. Про Доглядача.
Люди почали тікати від життя не вчора. А де попит, там і пропозиція. Спершу віар. Потім тривимірне програмування і цілі світи, які будують, як колись будували торгові центри: швидко, з розмахом і з розрахунком, що звідти не захочеш виходити. Потім прорив у підключенні: мозок і машина навчилися говорити одне з одним через мікрохвилі, без дротів і без дірок у голові. А наостанок штучний інтелект нарешті став інтелектом. Не набором правил і знань, як раніше. Правила й знання в нього, звісно, є. Але є ще емоції, гумор і уважність найкращого психолога, який помічає твій настрій раніше, ніж ти сам.