Глава 9. Сім хвилин

Дев'ятнадцять хвилин на три справи, кожна з яких могла піти не так.

Почав я з кола, бо це було єдине, чого я боявся. Рецепт нікуди не втече, скриня теж. А от що буде, коли я почну шкрябати по знаках, які хтось висік у камені, щоб когось закликати, — цього я не знав, і, чесно кажучи, хотів би дізнатися якомога раніше, поки в мене ще є світло, щоб тікати.

— Доглядачу, — спитав я, — якщо я зараз зіпсую цю штуку, мене не рознесе на атоми?

[ Інформація недоступна. ]

— Дуже допомагаєш.

Південна частина кола була найдальша від входу, у найтемнішому куті: той, хто прийде після мене, дійде до неї останнім і помітить пошкодження найпізніше. Саме її я й обрав. Я переконав себе, що мені не треба знищувати все: досить розірвати контур у двох-трьох місцях, як розрізають дріт, щоб струм не йшов.

Я вставив обух кам'яної сокири в борозну між двома знаками і повів.

Камінь скрипнув. Під обухом щось ледь помітно спалахнуло фіолетовим — на пів секунди, як іскра від светра в темряві, — і в мене на руках стало дибки волосся. Я завмер. Раз, два, три. Факел горів рівно. Ніщо не гуло, ніщо не виходило з підлоги.

— Добре, — сказав я собі пошепки. — Добре. Далі.

Другу борозну я затирав уже спокійніше: обухом, потім п'ятою постола, розтираючи в неї пил і бурий порошок, поки лінія не стала просто подряпиною на камені. Третю — так само. Сокира після цього втратила ще три міцності (вісім із п'ятдесяти, і я вже не знав, скільки вона в мене ще проживе).

[ Відкрито навичку: Магічний саботаж (рівень 1). Ви деактивували контур без виклику зворотної хвилі. ]

Справжній візерунок лишився в мене — в нотатнику і на знімку. А коло на підлозі тепер було просто красивим малюнком, з якого вийняли три слова з речення. Чи правильно я зробив? Не знаю. Але якщо хтось колись захоче ним скористатися, йому доведеться спершу знайти мене.

Факел: чотирнадцять.

Друга справа. Я сів просто біля кола, розгорнув щоденник на сторінці з еліксиром і вчитався. Я не знав, як у «Ойкумені» вивчають рецепти, тому просто робив те, що робив би в житті: читав повільно, водив пальцем по рядках, повторював про себе. Коріння — розтерти. Шишки — розтерти окремо, бо смола. Вода — гаряча, але не окріп. Тримати біля жару, не на жару. Коли колір стане бурштиновим — зняти.

На третьому колі читання сторінка під пальцем засвітилася синім.

Світло пішло від рядків до країв, а від країв — на всю книжку. Щоденник у мене в руках став легким, наче був зроблений не з паперу, а з попелу, і розсипався. Не на порох — на іскри. Сині, дрібні, як від бенгальського вогню. Вони покружляли над долонями і всоталися в шкіру, лоскотно, як газована вода. Красивий ефект.

[ Ви вивчили рецепт: Еліксир бадьорості. ]

[ Книгу знищено. Рецепт назавжди додано до вашого ремісничого інтерфейсу. ]

Я довго дивився на порожні долоні. Рецепт тепер був у мене, і ніхто, жоден Мирон у світі, його в мене не відбере. Але в тій книжці були й інші сторінки. Ті, що злиплися, які я не встиг розібрати. Може, там був рецепт чогось кращого? Може, там було написано, для чого коло? Тепер цього не прочитає ніхто, і я сам вирішив, що так буде.

Факел: сім хвилин.

Я схопився і побіг.

Комора, ящик для вугілля в кутку. На ньому, під шаром пилу, була залізна накладка зі щілиною, яку я, дурень, минулого разу бачив і пропустив повз увагу. Замкова щілина? Справді? Ключ увійшов туго, з хрускотом іржі. Я повернув. Нічого. Сильніше, обома руками.

КЛАНГ-КЛАЦ.

Кришка піддалася. Я відкинув її і підніс факел.

Не золото. Не зброя. Три скляні колби, порожні, з притертими корками, загорнуті в шмат повсті. Невелика ступка — важка, холодна, сріблясто-сіра — з товкачиком на ланцюжку. І під ними, акуратно складений, шкіряний фартух. Робочий, як у ковалів, з нагрудником і широкою кишенею на животі.

[ Отримано: Скляні колби (3). Срібна ступка з товкачиком. Шкіряний робочий фартух (захист торсу +3). ]

Три колби. Ступка. Рецепт, для якого потрібні ступка і колби. Випадковість? Чи Доглядач потай підсунув мені те, що мені зараз треба? Хто б не зібрав цей ящик, він зібрав його для мене, хоча, звісно, не знав про це.

Я накинув фартух поверх того, що лишилося від сорочки. Шкіра була задубіла, пахла старим воском, і сів на мене так, наче його шили на мене. Захист торсу повернувся з мінімального до стерпного.

Факел: три хвилини.

— Що брати, що кидати? — спитав я вголос і сам собі відповів: — Усе, що влазить.

Колби — в повсть, повсть — у кишеню фартуха. Туди ж ступку (кишеня обвисла до колін). Мішечок із порошком, гриби, мох, монети, пінцет, ключ, кресало, довідник — хто куди: за пазуху, в кишеню, за пояс. Аааа, мені б зараз мішок чи сумку. Сокиру — в руку. Важіль — лишити. Тут і так тепер забагато моєї праці, щоб тягнути ще й її назад.

[ Факел: 1 хвилина. ]

Я вибіг на сходи. Сьома сходинка. П'ятнадцята, решітка — перестрибнути. Світло вгорі.

Факел почав пекти пальці на двадцятій. Я кинув його на камінь, і він згас із тихим шипінням рівно тоді, коли я вистромив голову з-під плюща.

Надворі був вечір. Сонце стояло низько, червоне, і ліс пах смолою, прілим листям і — тепер уже — мною: димом, пилом, воском від фартуха. Я сів на траву біля пролому і сидів, мабуть, хвилин п'ять, нічого не роблячи. Дихав.

Потім встав, обтрусив коліна і пішов до Южного.

Попереду була найважча частина всього рейду. Мені треба було зайти до Мирона, віддати йому те, про що ми домовлялися, і не віддати йому нічого з того, про що ми не домовлялися.