Глава 8. Маршрутний лист

Перший пункт я виконував бігом.

Полиця, полиця, полиця. Факел над головою, другу руку — до корінців. Книжки розсипались від дотику, як печиво, яке забули в чаї: береш книжку, а в руці лишається тільки корінець. Сувої в тубусах почорніли й злиплися. Я не зупинявся на них. Мені потрібні були не книжки взагалі, а щось, що я міг застосувати тут і зараз.

На третій полиці знизу, за купою праху, стояла тонка дерев'яна скринька. Кришка присохла, і я підчепив її нігтем. Усередині лежав щоденник у шкіряній обкладинці, сухий і частково цілий: поки книжки на полицях багато років гнили від сирості, скринька берегла його, як конверт береже лист. Там були схеми, стрілки, дрібні малюночки листків і коренів, і між ними — рядки, які мій довідник травника раптом почав підсвічувати.

[ Отримано предмет: Частково вцілілий манускрипт рецептів. ]

[ Розпізнано запис: Еліксир бадьорості. Інгредієнти: лісове коріння, ялинові шишки, вода. Ефект: відновлення витривалості. ]

Коріння і шишки. Я аж засміявся. Ті самі шишки, які кололи мені живіт учора. Хто б міг подумати, що я носив за пазухою інгредієнти?

Факел: три хвилини. Дві. Полум'я стало синюватим, полотно почорніло й почало скручуватися.

Потім стало темно.

Не зовсім. У лопуху за пазухою світилися Підвальні Світляки — три бліді плями зеленого, як циферблат будильника, при якому я колись учив уроки. Світла від них вистачало рівно на те, щоб бачити власні пальці. Я розгорнув лопух, поклав гриби на підлогу і при цьому світлі відірвав від сорочки другу смугу.

Сорочка після цього стала… ну, скажімо так: якби хтось зайшов у цю мить у підвал, він вирішив би, що я тут не скарби шукаю, а загоряю.

[ Міцність сорочки −30 %. Захист торсу: мінімальний. ]

Живиці в мене лишилося на один раз — я про всяк випадок наколупав її більше, ніж треба, і загорнув у листок. Висік іскру. Пішов другий факел, і з ним — пункт другий.

Тепер повільно. На колінах, уздовж полиць, заглядаючи під нижню дошку. Полиці стояли на ніжках, і під ними лежав пил — товстий, сірий, як повсть. Я вів по ньому пальцями, наче шукав загублену сережку в килимі.

Щось кругле. Ще щось кругле. Я здув пил із долоні.

Чотири мідні монети, позеленілі, з профілем якогось бородатого короля. Закотилися колись і лежали тут, поки чиїсь штани не дійшли до них колінами.

[ Отримано: 4 мідні монети. ]

Чотири мідяки. Скільки це в цьому світі — багато, мало? Не знав. Але це були перші гроші, які я тут мав.

За однією з полиць, найширшою, у стіні було щось не так. Кладка тут ішла рівно, а в одному місці, на рівні грудей, камені лежали трохи інакше — без розчину, щільно, як пробка. Я відсунув полицю (і на мене з верхньої дошки зсипалось пів бібліотеки, разом із пилом, що забив ніс і рот; кашляв я, мабуть, хвилину, а один уцілілий сувій, який я встиг підхопити, розсипався в мене в руках на лусочки). Потім я колупнув камінь сокирою. Він вийшов легко.

У ніші лежали два предмети.

Залізний ключ завдовжки з мою долоню, з простою бородкою. І шкіряний мішечок, зав'язаний ремінцем.

[ Отримано предмет: Залізний ключ. ]

[ Отримано предмет: Шкіряний мішечок. Вміст не ідентифіковано. ]

Ключ я поклав у кишеню одразу. Мішечок розв'язав обережно. Що там може бути, в мішечку, який ховали за каменем? Золото? Перстень? Зуб дракона? Всередині не було золота. Там був порошок — бурий, червонуватий, що пах м'ятою і міддю. Так, ніби хтось розтер у пальцях мідну монету.

Я знав цей запах. Так пахли сиза трава й червонуваті корені біля вежі, ті самі, що я вчора ніс за пазухою Миронові. Тільки тут їх хтось висушив і розтер на порох.

— Ну привіт, — сказав я мішечку. — Давно не бачились. Аж із учора.

Пункт третій. Я сів біля кола на підлогу, поставив факел поруч і відкрив нотатник — у «Ойкумені» він відкривається просто перед очима, і малювати в ньому можна пальцем у повітрі, як на запітнілому склі. Знак за знаком. Дванадцять. Лінії, дуги, крапки, щось схоже на перекреслений трикутник, щось схоже на спіраль, яка забула, куди крутилася. Малював я погано (в школі в мене з малювання була «сімка», і ту з жалю), тому зробив ще й знімок інтерфейсом. Знімок — це факт. Малюнок — це моя думка про факт.

[ Відкрито приховану навичку: Окультизм (рівень 1). Досвід 10/100. ]

[ Зафіксовано: Руна Заклику середнього рівня. Інформацію збережено в особистому архіві. ]

Коли я вже закінчував, факел хитнувся, і я помітив у борозенці зовнішнього кола, між знаками, пил іншого кольору. Не сірий. Бурий. Я провів нігтем — і на нігті лишився той самий червонуватий порошок.

Пункт четвертий. Найважливіший.

Я сів на повалений засув і розклав усе перед собою: щоденник, ключ, мішечок, чотири монети, гриби. А тоді почав рахувати, як рахують на терміналі, коли не сходиться накладна.

Корінь від вежі не росте в наших лісах уже років двадцять. Мирон його впізнав з одного погляду. Отже, він його бачив раніше і знав, що це таке. Порошок із того самого кореня лежить у тайнику біля кола і насипаний у борозни самого кола. Отже, корінь — це не просто трава. Це частина механізму. Щось, без чого коло не працює.

Мирон знав про вежу. Знав про підвал.

— Ноги не ті, — сказав я вголос, передражнюючи його медовий голос.

А бігав він краще за мене. Він не пішов сюди сам, бо не зміг би зламати решітку. Або боявся. Або і те, і те. А тут приходить хлопець у постолах, приносить корінь і питає, що це таке.

Хто я для нього? Не мандрівник. Вантажник. Безкоштовна робоча сила, яка відкриє двері й принесе те, що за ними.

Якщо я зараз вийду і віддам йому щоденник, ключ і мішечок, він дасть мені кілька мідяків, скаже «молодець» і закриє завдання. А потім прийде сюди сам, уже без мене, по розчищеній дорозі. З коренем. До кола, яке, судячи з назви, когось чи щось закликає. Кого саме? І що буде з селом, у якому я вчора їв юшку, коли воно відгукнеться?