Я сів на ящик для вугілля і поставив собі задачу так, як ставив її на терміналі, коли застрягала стрічка: спершу найпростіше, потім найтонше, і ніколи навпаки. Бо якщо почнеш з тонкого, а воно не вийде, то на грубе вже не лишиться ні часу, ні нервів.
Грубе в мене було одне: ялина, яку я зразу ж пішов і затягнув сюди волоком.
— План «А», — сказав я вголос. — Таран.
[ Попередження: гучні звуки поширюються підземеллям. ]
— Знаю. Тому й кажу вголос. Якщо тут хтось є, хай краще дізнається від мене, ніж від дверей.
Я підняв стовбур. Чотири метри сухої ялини, які нагорі важили як мішок цементу, тепер, на втомлених руках, важили як два. Уперся ногами в солому (під нею був камінь, і постоли на ньому ковзали), розігнався на три кроки й ударив у двері, туди, де, за моїми розрахунками, мав бути засув.
БУМ.
Звук пішов не назад, до мене, а вперед, за двері, і далі, і ще далі, наче підземелля за ними було більшим за всю вежу. Зі стелі посипалась труха. Факел затріпотів. Двері здригнулися — і лишилися на місці.
Я завмер, притуливши стовбур до стіни, і слухав. Раз, два, три, чотири… на двадцятому я видихнув. Нічого не зашкреблося. Нічого не загарчало. Імовірно, безпечно.
Другий удар я бив уже злий, і злість мені не допомогла. БУМ — і кінець ялини розколовся вздовж, від торця на пів долоні. Руки загули до ліктів.
[ Витривалість −40 %. ]
[ Двері витримали. ]
Сорок відсотків за два удари. Третій я не потягну, а якщо потягну, то нагору вже не вилізу. Скільки там на факелі? Вісімнадцять хвилин.
— План «Б».
Друга ясенова палиця, та, що лишилася від мого підноса, була тонка, пряма і міцна. Я став на коліна біля дверей і підніс факел до дірки від сучка. Вузька, але палиця в неї проходила. Я просунув її всередину і повів угору, намацуючи.
Дерево. Дерево. Щось тверде і кругле — залізна скоба. І над нею, трохи вище, — брус. Засув.
Палиця лягла під брус. Я штовхнув угору. Палиця зігнулась, зісковзнула з гладкого дерева, і засув глухо стукнув об скобу, лишившись на місці.
Ще раз. Зісковзнула.
Ще раз. Те саме, тільки тепер я ще й подряпав щоку об залізну смугу на дверях.
Проблема була не в силі. Проблема була в тому, що кінець палиці не мав за що зачепитися: круглий ясен під круглим брусом ковзає, як мило. Потрібен був упор, щось, що тримало б палицю на місці, поки я тисну. Щось тонке, міцне і таке, що пролізе в дірку разом із палицею.
Я витягнув із-за пазухи мідний пінцет.
Вийшло незграбно, але вийшло: я затиснув кінчик палиці пінцетом, а пінцет уперся загнутими кінцями в край дірки зсередини, і тепер палиця не ковзала, а стояла, як важіль на опорі. Два важелі, один в одному. У школі за таке, мабуть, поставили б «добре» з мінусом за охайність.
Я натиснув.
Засув піддався легше, ніж я чекав. Набагато легше. Я аж спершу не повірив і натиснув ще раз, обережно, по міліметру. Брус поповз угору, вийшов зі скоби (я відчув це кінчиками пальців через палицю, як відчуваєш рибу через вудку) і з важким глухим звуком гепнувся на підлогу з того боку.
РИИИИП.
Двері, скрипнувши так, що в мене заболіли зуби, прочинилися всередину.
Лише потім, сидячи на підлозі й віддихуючись, я зрозумів, чому засув піддався так легко. Два удари тараном, які я вважав змарнованими, не змарнувались: вони струснули двері, і брус у скобах посунувся, вийшов зі свого звичного паза, де пролежав купу років. Мій план «Б» спрацював тому, що перед ним був план «А». Навіть якщо план «А» провалився.
[ Відкрито навичку: Інженерне мислення (рівень 1). Ви поєднали грубу силу і делікатний злам для розв'язання просторової задачі. ]
Пінцет вигнувся. Я вирівняв його пальцями (вийшло майже рівно, але «майже» тепер буде в нього назавжди).
Факел: п'ятнадцять хвилин. Полум'я стало нижчим і жовтішим, смола вигоріла, і тепер горіло саме полотно.
Я штовхнув двері ширше і підніс факел.
Кімната за ними була в чотири рази більша за комору. Круглі стіни, склепінчаста стеля, і вздовж стін — полиці, від підлоги до самого склепіння. На полицях — книги. Сотні книжок. Переважна більшість, як я бачив навіть звідси, перетворилася на брунатні купи, з яких стирчали шкіряні корінці, але дещо ще трималося. Сувої в глиняних тубусах. Скляні банки з чимось почорнілим.
А на підлозі, посередині, був круг.
Висічений прямо в камені, завширшки кроків шість, подвійний: внутрішнє коло, зовнішнє коло, і між ними — знаки. Не літери. Не цифри. Щось середнє між кресленням і почерком. Дванадцять штук, я порахував, поки факел ковзав по них.
[ Ви в головній залі лабораторії Сліпого Мага. ]
[ Рекомендовані дії:
1) Швидко оглянути стелажі, поки світло яскраве.
2) Використати світло грибів і вивчити магічне коло.
3) Знайти безпечне місце для відпочинку. ]
Три варіанти. Кожен сам по собі непоганий. Але чому я мушу вибирати один, коли п'ятнадцяти хвилин вистачить на половину першого, а решту можна розкласти по черзі?
Я став на порозі й зробив те, що роблю перед кожною зміною: склав маршрутний лист.
Перше: Поки факел яскравий — швидко пройтися по полицях. Шукати не книжки, а рецепти: щось, що можна застосувати до того, що в мене вже є.
Друге: Коли факел догорить — зробити другий і перебрати все повільно. За полицями, під полицями, кожну щілину. Якщо не знайду тайник, то хоч пару мідяків, якщо повезе, на нову сорочку. Яка, очевидно, теж піде на факели.
Третє: Коло. Перемалювати в нотатник і зробити знімок інтерфейсом. Кожен знак окремо.
Четверте і найважливіше: Зрозуміти, навіщо мене сюди послали. Що Мирон насправді хотів звідси отримати. І скільки це насправді коштує, перш ніж я віддам йому хоч щось.
[ Ваш план прийнято до виконання. Зібрано квест: «Інвентаризація чужого добра». Завдання: обшукати, перемалювати, запідозрити замовника. Ліміт часу: поки горить сорочка. Нагорода: усе, що не віддасте Миронові. ]