Глава 6. Хотфікс

[ Рекомендовано: створіть смолоскип із палиці та срібного моху. ]

Я прочитав цей рядок двічі й подумав, що Доглядач, попри всю свою розумність, ніколи не різався об камінь і не рахував, скільки здоров'я в нього лишилось.

— Мох — це ліки, — сказав я вголос. — Ліки не палять.

[ Прийнято. Альтернативи: тканина, смола, суха трава. ]

Суха трава згорає за хвилину, це я знав з дитинства, з багать на дачі. Смола в мене була: ялина, яку я звалив, стояла сухою, але в тріщинах кори застигли бурштинові краплі живиці. Лишалася тканина. А тканини в мене на всьому світі був один шматок, і я його носив.

Я відірвав смугу від подолу сорочки. Широку, в долоню, по колу. Сорочка стала коротшою, і по животу одразу потягнуло протягом із підвалу. Скільки таких смуг вона ще витримає? Дві? Три?

[ Міцність сорочки −20 %. Захист від холоду та фізичних ушкоджень торсу знижено. ]

Двадцять відсотків. Дорого? Не знаю. У цьому світі я ще не мав з чим порівнювати.

Живицю я виколупував кінчиком сокири, дуже обережно, бо дванадцять міцності — це вже не інструмент, а пам'ять про інструмент. Намастив смугу, намотав на одну з тих прямих ясенових палиць, які ніс від учора (а я ж не знав, навіщо їх беру!), і висік іскру. Друга іскра. Третя. На четвертій смола зашипіла, пустила чорний димок, і полотно зайнялося рівним жовтим вогнем.

[ Створено предмет: Саморобний факел. Час горіння: 30 хвилин. ]

[ Відкрито навичку: Ощадливість (рівень 1). Ви зберегли цінний ресурс, знайшовши заміну. Мудрість +1 → 2. ]

Тридцять хвилин. Я глянув на таймер, що з'явився в кутку зору, і почав спускатися.

Сходинки були круті, вищерблені, засипані пилом, у якому лишалися мої сліди, — перші, мабуть, за багато років. На сьомій лежала решітка разом із замком, перекинута, як жук на спину. Я переступив її. Тінь від факела стрибала по стінах. Пахло сильніше: цвіль, пил і та сама аптека, де пігулки розсипались у порох.

Сходи невдовзі скінчилися. Я ступив на підлогу, присипану гнилою соломою, і підняв факел.

[ Перед вами перша кімната лабораторії Сліпого Мага. У центрі — масивний дубовий стіл, наполовину згнилий від вологи. На ньому — уламки скляних реторт і глиняних горщиків. У кутку — кована скриня. На стіні висить порожній обгорілий тримач для книг. ]

Я постояв. Подивився на стіл. На скриню. На тримач.

Щось тут було не так, і я не одразу зрозумів що. А потім зрозумів — і засміявся так, що з-під стелі посипався пил.

— Доглядачу, — сказав я. — Я зайшов з чорного ходу.

Тиша.

— Ззаду. Через решітку в землі. Перша кімната лабораторії — це там, де парадні двері. А я в неї зайти не міг, бо спереду завал. Ти мені зараз описав приймальню, в яку я потрапив через вікно туалету.

Пауза тривала секунди три. Потім факел мигнув (мені так здалося, хоча, може, це мигнуло в мене в очах), і все навколо ніби пересмикнулося, як зображення на старому телевізорі.

[ Помилку генерації зафіксовано. Дякуємо за уважність. ]

[ Оновлення локації… ]

Стіл лишився, але тепер це був не стіл, а довгий низький верстат із бортиками, подряпаний і заляпаний. Реторти на ньому стали битими пляшками в дерев'яному ящику, брудними, з засохлими патьоками на дні. Скриня в кутку зменшилась, а біля неї зявився простий збитий з дощок ящик для вугілля або інструментів. Тримач для книг зник зовсім. А в протилежній від сходів стіні, де секунду тому була кладка, проступили двері: дубові, оббиті залізними смугами, масивні.

[ Ви в технічному приміщенні: комора для сортування брудної тари. Лабораторія — за дверима. ]

Сортування тари. Я провів рукою по бортику верстата і відчув щось схоже на ніжність. Колеги, привіт. Це ж наш цех, тільки на двісті років старший. (Хто б міг подумати, що мій фах знадобиться в підземеллі мага?)

Факел: двадцять шість хвилин.

Тепер — повільно. Весь час, що в мене був, я збирався витратити на цю кімнату, бо кімната, яку не обшукав до кінця, — це кімната, в яку доведеться повертатися.

Я опустив факел до самої підлоги і пішов від сходів уздовж стіни, за годинниковою стрілкою. Носком постола розгрібав солому. Простукував підлогу: глухо, глухо, глухо. Жодних люків. У першому куті — нічого, крім мишачого кубла. Миші? Звідки миші в підвалі, зачиненому багато років? Отже, десь є шпари, і повітря сюди заходить не тільки з-під решітки. У другому — уламки глиняного горщика. Я перебрав їх. Нічого.

За ящиком для вугілля стіна була мокра. Не капала, але блищала, і на цьому блиску, в найтемнішому місці, росла колонія грибів. Великі, бліді, з тонкими ніжками, і коли я відвів факел убік, вони засвітилися. Ледь-ледь, зеленкувато, як циферблат старого будильника в темній кімнаті.

Я гортав довідник, тримаючи факел у зубах за держак (не повторюйте цього, дим їсть очі).

[ Ідентифіковано: Підвальний Світляк (рідкість: звичайна). Властивості: слабке фосфоричне світіння. Отруйний у сирому вигляді. ]

Отруйний. Добре, що я їх не їм. А світло, яке не потребує вогню? Це взагалі інша розмова. Я зрізав три гриби біля самої ніжки, загорнув у лопух і поклав окремо від моху.

Факел: двадцять чотири.

Верстат мав одну шухляду. Її перекосило від вологи, і вона не піддавалася, поки я не підважив її кінчиком сокири (міцність: одинадцять, чорт). У шухляді була тирса, гнила, сіра, і в ній щось металеве. Я витягнув пінцет. Мідний, зеленуватий від окису, завдовжки з долоню, з тонкими загнутими кінцями.

[ Отримано інструмент: Мідний лабораторний пінцет. Ефект: +5 % до шансу вилучити корінь рослини, не пошкодивши його. ]

У стінах по обидва боки від дубових дверей стирчали залізні кільця. Колись на них висіли засуви, а тепер тільки іржа. Самі двері я обстукав від верху до низу. Дуб, товстий, як моя долоня, оббитий трьома смугами заліза. Штовхнув. Не піддались. Навіть не хитнулися.