Глава 5. Сила знань

Бити сокирою по замку було б найшвидше. І найдурніше.

Я порахував: сокира має сорок сім міцності, замок — завбільшки з кулак і залізний. Навіть якщо іржа проїла його наскрізь, камінь об залізо тупиться швидше, ніж залізо об камінь. Десять ударів, може, п'ятнадцять, і в мене в руках лишиться палиця з мотузками. А замок, найпевніше, лишиться на місці.

Отже, замок — не ціль. Ціль — щоб решітки не було там, де вона є.

Але спершу треба було подивитися, куди я, власне, лізу.

Я ліг на живіт, розсунув плющ і притиснувся обличчям до прутів. Холодне залізо пахло кров'ю (так пахне будь-яке іржаве залізо, це я знав ще з дитинства, з гаража батька). Внизу було темно. Не «сутінково», а темно по-справжньому, як у заклеєній коробці. Сонце падало крізь решітку косими смугами і вихоплювало три, може, чотири кам'яні сходинки, вкриті пилом. Далі — нічого.

Я прислухався. Вода не капала. Ніщо не шурхотіло. Не було навіть того дзвону в вухах, що буває в тиші.

Я принюхався. Суха земля. Цвіль, стара, пилова, від якої хочеться чхнути. І ще щось, ледь помітне, солодкувате. Так пахне в аптеці, де давно нікого не було, — пігулки, що розсипались у порох.

[ Сприйняття +1 → 2. ]

[ Нотатка до завдання: підвал, імовірно, безпечний. Для дослідження потрібне джерело світла. ]

Безпечний. Імовірно. Добре слово, «імовірно». Але звуків немає, а щури, як я вже знав, завжди шурхотять.

Тепер треба було вмикати голову, тобто силу знань. А що я, власне, знаю? На одну решітку мало вистачити мінімуму мудрості від давніх греків. Як казав Архімед: «Ламати — не будувати, візьми важіль!» (У нього там було ще щось про точку опори, але це вже деталі.)

Дерево я вибирав хвилин десять. Товсте не зрубаю: сокира скінчиться раніше. Тонке не витримає моєї ваги. Сире гнеться. Мені потрібне було сухе, пряме і таке, щоб я міг його донести. Молода ялина за двадцять кроків від стіни, всохла на корені (кора злущена, хвоя руда), була якраз тим, що треба: завтовшки з мою ногу, заввишки метрів шість.

Перший удар відскочив. Другий теж. Кам'яна сокира не рубає — вона гризе. Я бив навскоси, згори вниз, потім знизу вгору, вибиваючи клин, як колись бачив у відео про лісорубів (і як, чесно кажучи, ніколи не робив сам).

Двадцятий удар. Клин завглибшки в палець. Міцність сорок.

Сороковий удар. Долоні горять. Міцність тридцять три.

Я сідав на землю, відпочивав, пив воду з пригорщі (струмок тут був, тільки пересохлий, тому пив я з калюжі в корінні) і знову вставав. Витривалість падала до нуля і повзла назад, наче індикатор завантаження, що завис на дев'яносто дев'яти відсотках. Мухи знайшли мене. Піт затікав в очі.

На такій роботі голова вільна. Руки б'ють, а думки йдуть куди хочуть, як на нічній зміні, коли стрічка гуде рівно і коробки самі пливуть повз. Вісімнадцять років на терміналі — це дуже багато часу на думки. Я встиг передумати все.

Хтось назвав би мене втікачем. Я називаю це інакше: я оголосив світові бойкот.

Тихий. Такий собі одиночний пікет, тільки без плаката, без мегафона і без жодного перехожого, який помітив би, що пікет узагалі є. Стоїш мовчки, всередині все кричить, а назовні нічого: ходиш на зміну, купуєш гречку, киваєш сусідам. Але кожна гидота, яку бачиш, лягає не в гасло, а у висновок. Гасло покричав і забув. А висновок лишається і потім тихо вирішує за тебе, як ти житимеш далі.

Один такий висновок коштував мені трішки більше ніж рік заощаджень і стоїть тепер у кутку моєї кімнати, між шафою і батареєю.

Шістдесятий. Міцність двадцять п'ять.

Скільки там іще? Половина стовбура. Я прикинув: якщо сокира й далі тупитиметься так само, вона скінчиться на сто двадцятому ударі. А ялина, якщо пощастить, — на сотому. Двадцять ударів запасу. Двадцять ударів на помилку. Мало? Мабуть. Але більше в мене не було.

Я почав бити акуратніше. Не сильніше — точніше. У той самий клин, під тим самим кутом, щоб камінь входив у дерево, а не ковзав по ньому.

На дев'яносто першому ударі ялина тріснула. Не впала — тріснула, тонко і довго, як лід на річці. Я відскочив убік (і вчасно: стовбур хитнувся не туди, куди я розраховував). Вона повалилася в плющ із таким тріском, що з дерев злетіли всі птахи на пів лісу.

[ Сила +1 → 2. ]

[ Витривалість +1 → 2. ]

[ Міцність вашої Кам'яної сокири: 12/50. Інструмент сильно затупився. ]

Дванадцять. Я погладив сокиру по обмотці, як собаку, що дотягла тебе додому в хуртовину. Ну що, подруго, ще трохи попрацюєш?

Гілки я вже не обрубував сокирою, щоб не витрачати залишки міцності, а ламав руками і ногою. Лишився стовбур метрів чотири завдовжки. Важкий, як мішок цементу. Я дотягнув його до решітки за три заходи, волоком.

[ Отримано: Дерев'яний таран-важіль. ]

Решітка трималася на двох завісах, вмурованих у камінь, і на замку з другого боку. Якщо підважити саме завіси… Я засунув кінець між прутами біля верхньої завіси і повис на протилежному кінці всією вагою.

Нічого. Ялина вигнулась, решітка скрипнула, і все.

Ну звісно. Важіль без точки опори — це просто довга палиця, я пам'ятав це. Тепер потрібна опора.

Я підкотив під стовбур камінь — плаский, із пів мене завбільшки, що лежав біля стіни (підозрюю, що колись він був частиною цієї стіни). Тепер у мене був короткий кінець у тридцять сантиметрів і довгий — метрів три з половиною. Десять до одного. Я ліг на довгий кінець животом.

Скрип. Хрускіт. Мить невагомості. Одночасно звук, від якого в мене пересохло в роті: дзвінкий, металевий, наче лопнула струна. І біль у грудях від віддачі.

Верхня завіса вискочила з каменю разом із шматком кладки. Решітка перекосилась, повисла на нижній, і коли я наліг удруге, нижня теж здалася. Замок так і лишився замкненим. Решітка разом із ним з гуркотом полетіла вниз, у темряву, і гучно дзенькнула десь там, на сходах.

Я лежав на траві. Руки тремтіли. В грудях боліло. Долоні були в крові (мінус два здоров'я, і я, чесно, подумав про срібний мох у лопуху, і, чесно, вирішив, що через подряпини не буду).