Глава 2. Вежа за пагорбом

Карта, яку мені видали на старті, закінчувалася за пагорбом. Чув, що там мінотавр, треба розвідати. І саме тому я пішов за пагорб.

Доглядач, здається, цього не схвалював. Щойно я вийшов за останній тин Южного, у кутку зору спалахнуло:

[ Рекомендовані дії:
1) Легендарне підземелля «Лігво Мінотавра» (рекомендований рівень 5).
2) Турнір новачків на площі (приз — сталевий меч).
3) Навчання у сільського коваля. ]

— Дякую, — сказав я. — Я погуляю.

[ Прогулянка не є квестовою дією. ]

— Тим краще.

Рекомендації згасли. Мені навіть здалося, що з якимось докором.

За пагорбом починався ліс. Не той казковий, з променями крізь крони, а звичайний, мішаний: дуб, ялина, ліщина, під ногами торішнє листя, яке шелестить так, що тебе чути за кілометр. Я йшов повільно. По-перше, в мене двадцять очок здоров'я, з яких після щурів відновилися тільки чотирнадцять. По-друге, я не знав, що тут водиться. По-третє (і це, мабуть, головне), мені просто подобалося йти.

Години зо дві я не знаходив нічого, крім гриба, який Доглядач назвав «Невідомий гриб», і жука, якого він назвав «Невідомий жук». Скільки ще невідомого буде в цьому світі, поки я чогось не навчуся?

Потім дерева розступилися, і на вершині пологого пагорба я побачив вежу.

Точніше, те, що від неї лишилося. Кругла, з сірого каменю, заввишки поверхів на три, а колись, мабуть, на п'ять — верх обвалився, і з пролому стирчали чорні балки. Вікна були вузькі, як бійниці. Вхід — я обійшов його здалеку — завалило брилами так, що навіть кіт (мій, принаймні) не проліз би.

І де ж мінотавр?! Видно, не до того пагорба пішов. Не біда, цілішим буду, а тут можна і розвідати, що це за покинута архітектура старих часів.

Навколо вежі росла трава, якої я не бачив ніде по дорозі. Сизувата, з дрібними листочками, що пахли одночасно м'ятою й чимось металевим, ніби розтер у пальцях мідну монету. Між камінням стирчало коріння — товсте, червонувато-буре, з білими волосинками.

[ Невідома рослина. Для ідентифікації потрібна навичка «Травництво» або довідник. ]

О, поставимо в пам'яті галочку — спитати про довідник рослин. Добре. А що я, власне, можу зараз з цим зробити? Залізти в завал? Там тонни каменю, а в мене сокира з міцністю сорок вісім із п'ятдесяти. Обійти вежу по колу? З півночі там хащі, без стежки не пролізеш. Скуштувати траву, щоб дізнатися, що вона робить? Я прочитав достатньо книжок, щоб знати, чим це закінчується: героя знаходять у кущах з піною на губах і дебафом на три доби.

Ні. Спершу — інформація. Хтось у селі мусить знати, що це за вежа. А на знання в мене є єдина валюта: те, що я принесу в руках.

Я викопав два корені (сокирою, як лопатою: незручно, зате міцність не впала), зірвав жменю сизої трави і рушив назад. Уже не навпростець, а змійкою, щоб бачити більше.

Під старим дубом ріс гриб — брунатний, на товстій ніжці. Поруч інший, дуже схожий, тільки шапка в нього була загнута всередину, як краї тарілки. Напевно, переспілий. Я зрізав обидва. Далі — ще корінь, соковитий, білий, пахне ріпою. Потім дві прямі ясенові палиці (стануть у пригоді, хоч поки й не знаю, для чого). Потім ялинові шишки, важкі, смолисті. Потім знову гриби.

[ Уважність +1 → 2. ]

[ Відкрито навичку: Травництво (рівень 1). Досвід 45/100. ]

[ Ви навчилися розрізняти їстівні й отруйні гриби за формою шапки. Загнутий край — ознака отруйності. ]

Я подивився на свій другий гриб. Той самий, «як краї тарілки». Отже, якби з'їв, було б погано. Це мені сподобалося значно більше за будь-який меч: гра не дала мені відповідь, вона дала мені правило. Правило можна застосувати ще раз.

За пів кілометра до Южного я сів на повалену колоду, бо «торба» (якої в мене, власне, не було, я ніс усе в пазусі й у жмені) почала розвалюватися. Гриби м'ялися, трава кришилася, шишки кололи живіт.

У нас на терміналі це називається «неналежне пакування». За таке відправлення завертають назад. А зворотна доставка — за рахунок відправника.

Я розклав усе на колоді. Сухе листя окремо, стебла окремо. Отруйний гриб загорнув у лопух і поклав подалі. Потім зв'язав дві ясенові палиці хрест-навхрест і обмотав їх по колу тонким корінням, так щоб вийшло щось на кшталт підноса чи дна кошика. До справжнього кошика не дотягувало, але гриби на ньому хоча б не м'ялися.

[ Досягнення: Охайний збирач. Ваші ресурси краще зберігаються. Шанс зіпсувати інгредієнт під час ремесла −1 %. ]

Мінус один відсоток. Я кивнув і собі, і гарній, ощадливій системі.

Біля воріт мене наздогнала стара жінка з в'язанкою хмизу на спині. Сива, сухорлява, в хустці, зав'язаній так, як зав'язувала моя бабуся. Над головою в неї нічого не світилося — ні імені, ні рівня. Такого я ще не бачив.

Вона глянула на мій кострубатий каркас, на гриби, а потім — довше — на червонуваті корені.

— Звідки несеш? — спитала вона.

— З-за пагорба. Там вежа стара.

Вона помовчала. Перехопила в'язанку зручніше.

— Не їж, чого не знаєш, синку.

— Не збирався. А хто в селі знає?

— Мирон знає. Знахар. Він усе знає, що люди в руках несуть, — вона сказала це рівно, без усмішки, і пішла собі вбік, до крайньої хати з перекошеним димарем.

Я подивився їй услід. Що вона мала на увазі — похвалу чи попередження?

[ Знахар Мирон приймає до заходу сонця. До заходу: 40 хвилин. ]

Сорок хвилин. Я підхопив свій піднос і пішов шукати знахаря.