Глава 1. Десять щурів

— Щурів бити чим будеш, голими руками? — спитав шинкар і витер ті самі руки об фартух.

Питання було слушне. Руки в мене були, а більше нічого.

Я стояв посеред таверни «Ситий Гусак» у полотняній сорочці, полотняних штанях і постолах, які хтось (підозрюю, Доглядач) сплів із лика за хвилину до моєї появи. У кишенях — нуль. На поясі — мотузка, що тримала штани. У вікні статусу навпроти імені стояло «Гнат», навпроти кожної характеристики — рівне «1», навпроти рівня — «1», а навпроти грошей — прочерк, наче в мене не те що мідяка, а навіть поняття про мідяки не було.

— Руками, — сказав я. — Для початку.

Шинкар (над головою в нього світилося «Тарас, власник таверни») гмикнув і махнув на ляду в підлозі.

— Десятеро їх там. Може, дванадцятеро, я не рахував. Зжерли пів мішка крупи. Виженеш — нагодую і пущу спати на сіновал. Грошей не дам, у самого нема.

[ Отримано завдання: «Щури в погребі». Нагорода: їжа, нічліг, досвід. ]

Грошей не дасть. Чудово. Саме так воно й мало починатися.

Двері таверни грюкнули, і всередину влетів хлопець у блискучій стартовій кольчузі (такої мені не видали, отже, купив набір «Героя» за реальні гроші). Над ним горіло «Штурмовик». Він окинув поглядом мене, ляду і шинкаря.

— Щури? — перепитав він з такою жалістю, ніби я зізнався, що їм пісок. — Бро, за пагорбом данж із мінотавром! Там лут падає епічний!

— А ти мінотавра чим бити будеш?

— Мечем, чим же ще! — Він ляснув по руків'ю і вибіг.

Тарас подивився йому вслід, потім на мене.

— До вечора повернеться, — сказав він. — Без меча.

Я спустився в погріб, і за хвилину стало ясно, що голими руками я тут просиджу до осені. Щури були завбільшки з добру кішку, швидкі, як брехня, і кожен мій удар кулаком знімав їм аж цілу одну одиницю здоров'я з дванадцяти. Один мене відразу ж вкусив за литку. Мінус три. Другий вкусив туди ж, наче це місце йому порадили. Мінус ще три. Поки я відбивався, мене вкусили ще тричі. Я виліз нагору з п'ятьма очками здоров'я з двадцяти і з повагою до гризунів, якої раніше не мав. Скільки там треба ударів на десятьох? Сто двадцять? І скільки укусів я за цей час зловлю?

— Ну? — спитав Тарас.

— Треба бити чимось довшим за руку.

— Он дрова, — кивнув він.

Поліно — це вже щось. Але поліно тупе, а щур вертлявий: поки замахнешся, він уже в тебе на нозі. Мені потрібна була вага на кінці і гострий край. Тобто сокира. Або хоча б те, що нею колись стане.

Я відкрив меню ремесла. Там було три рядки: 

- «Розпалити багаття (потрібне кресало)»,
- «Зв'язати хмиз»,
- «Сплести кошик (потрібна навичка)». 

Сокири не було. Молотка не було. Навіть палиці з каменем не було. Розробники, мабуть, вважали, що нормальні люди купують зброю в крамниці. А в мене не було навіть натяку на гроші.

Гаразд. А якщо просто взяти і зробити руками те, чого немає в меню? Хіба не про це мені обіцяли в дрібному шрифті?

Обійшов довкола. За тином, біля річки, стояла стара верба, і з неї звисали довгі гнучкі пагони. На мілині лежало каміння — сіре, обкатане, нікуди не годне, крім одного: пласкої крем'яної скалки з гострим краєм, завбільшки з мою долоню. Я вибрав палицю з купи хмизу — ясенову, пряму, завтовшки з два пальці — і сів на березі.

Перша спроба розвалилася на першому ж замаху. Сухий пагін луснув, камінь полетів у кропиву, і я поліз за ним.

Кропива — найстаріший педагог на світі: пояснює коротко, дохідливо і зазвичай через м'яке місце. Я виліз із неї з дебафом на свербіж і з дивним прояснінням у голові. А перед очима вже висіло:

[ Невідома комбінація предметів. Предмет не створено. ]

— Та знаю, що не створено, — сказав я вголос. — Я ж не закінчив.

Друга спроба була хитріша. Я пригадав, що деякі речі, висихаючи, стягуються. Мокра верба якраз із таких: намотай її щільно, і вона, висихаючи, затисне камінь намертво. А щільно мотати мене навчив термінал: там ми щоночі стягували палети стрічкою, міцно і з натягом. Я вмочив свіжі пагони верби в річку, підрізав палицю каменем, щоб зробити розщеп, вставив туди скалку і почав мотати. Вісім обертів навхрест. Потім ще вісім. Пальці задубіли від холодної води, зате руки нарешті перестали свербіти.

Я поклав це все на сонце і чекав. Скільки? Хвилин двадцять, мабуть. Сидів, дивився, як сохне кора, і думав, що вперше за довгий час нікуди не поспішаю. Жодна стрічка не везе на мене наступну коробку. Жоден сканер не пищить.

Потім пагони посвітлішали, стягнулися, і камінь у розщепі перестав хитатися навіть тоді, коли я вдарив ним об пень.

Пауза. Довша, ніж зазвичай. Ніби хтось по той бік світу перечитував мою роботу і вирішував, чи можна таке зарахувати.

[ Виявлено нову дію. Аналіз… ]

[ Створено предмет: Кам'яна сокира (саморобна). Шкода: 3–5. Міцність: 50/50. ]

[ Досягнення: Неандерталець-раціоналізатор. Ви створили інструмент із підручних матеріалів без рецепта. ]

[ Отримано статус: Примітивний крафтер (рівень 1). Міцність наступних саморобних інструментів +2 %. ]

Два відсотки. Я засміявся на весь берег. Не молот Тора, не легендарна кирка, не «ви обранець» — два відсотки міцності. Справедливо. Саме за заслугами.

Та ще й ця назва. Доглядач таки затаїв образу і тепер глузував: таке досягнення навіть показати комусь соромно.

[ Підказка: досягнення можна приховати в налаштуваннях профілю. ]

Я перечитав підказку двічі. Ні, мені не здалося. Він знущався.

— Оце ти дурницю зліпив, — сказав Тарас, коли я повернувся. Але тоном людини, яка вже прикидає, чи не попросити й собі таку.

У погребі все пішло інакше. Сокира била на чотири, п'ять, а раз навіть на сім (щур підставив голову саме туди, куди треба, і я вирішив вважати це майстерністю). Я не бігав за ними — став у кут між бочками, щоб підходили лише спереду, слідкував за ногами і чекав. Щур вискакує — удар. Ще щур — удар. На третьому я промахнувся, сокира дзенькнула об стіну, і в інтерфейсі блимнуло: «Міцність 48/50». Усе має ціну, особливо помилки.