Розділ 13. Дорога без вибору

ЕМІЛІ

Ми виходимо з кабінету мовчки.

Я — попереду.
Майкл — позаду.
Відчуття таке, ніби мене не ведуть, а конвоюють.

Коридор клініки надто білий. Надто стерильний. Надто спокійний для того, що в мене всередині.
Кожен крок віддається в голові глухим стуком.

Не оглядайся. Якщо подивишся — він зрозуміє, що ти боїшся.

А я боюся.
І злюся через це ще більше.

Двері на вихід відкриваються різко. Холодне повітря б’є в обличчя.
Парковка. Його чорний автомобіль. Та сама клітка, тільки на колесах.

— Сідай, — каже він.

Не «будь ласка».
Не «давай поїдемо».

Наказ.

— А якщо я не хочу? — питаю я, схрещуючи руки. — Може, я раптом вирішу прогулятися. Свіже повітря корисне для… психіки.

Він повертається повільно.
Його погляд ковзає по мені, холодно, оцінюючи.

— Ти не в тому стані, щоб хотіти, — відповідає він. — І не в тій позиції, щоб вибирати.

О, як мило. Моє життя тепер — акція без права повернення.

— А якщо я знову втечу? — усміхаюся я. — У мене, знаєш, талант.

Він нахиляється ближче.
Його тінь накриває мене повністю.

— Я тебе знову знайду, — тихо каже він. — І наступного разу ти вже не будеш так багато говорити.

Мені хочеться вдарити його.
Куснути.
Закричати.

Замість цього я сміюся.

— Ти завжди такий чарівний після медичних закладів? Чи це тільки для мене бонусна програма?

Його щелепа напружується.

— Сідай. Зараз же.

Я відкриваю дверцята машини.
Сідаю.

Не тому, що погоджуюсь.
А тому, що війна — це не завжди лобова атака.

Двері зачиняються.
Клац.

Машина рушає.

Ми їдемо мовчки.
І це мовчання гірше за будь-який крик.

Я дивлюся у вікно. Місто пропливає повз, ніби чуже життя.
Люди кудись поспішають. Вони вільні. Вони навіть не знають, яке це щастя.

Вдих. Видих. Не зламайся. Не покажи.

— Ще раз таке втнеш — і я не поведу тебе до лікаря, — раптом каже він. — Наступного разу я вирішуватиму сам.

— О, мені вже страшно, — сухо відповідаю я. — Записати це як погрозу чи як шлюбну обіцянку?

Він різко гальмує на світлофорі. Повертає голову.

— Ти думаєш, це гра? — холодно.

Я дивлюся йому в очі.
І вперше не жартую.

— Ні.
— Я думаю, що це пастка.

Світлофор перемикається. Машина знову рушає.

Моє серце б’ється надто швидко.
Але в голові вже формується план.

Ти сильний, Майкле.
Але я — витривала.
І я не з тих, хто здається мовчки.

Ми їдемо далі.
І я знаю — справжнє пекло тільки починається.

І з кожним метром дороги мені здається, що я не просто віддаляюся від клініки — я віддаляюся від себе колишньої.
Тієї, що могла втекти.
Тієї, що сміялася, не озираючись.

Машина рухається рівно, плавно, надто впевнено.
Як і він.

Майкл веде так, ніби я — не пасажир.
Ніби вантаж.
Цінний, але все ж вантаж.

Я дивлюся у вікно, бо якщо подивлюся на нього — зламаюся.
Або вибухну.

Спокійно. Просто дихай. Ти жива. Це головне.

Але страх — річ підступна.
Він не кричить.
Він повільно стискає груди, як ремінь безпеки, який раптом стає занадто тугим.

Мені страшно не тому, що він сильний.
А тому, що він упевнений.

Упевнений, що має право.
Упевнений, що вирішить.
Упевнений, що я зрештою зламаюся.

О, як же ти помиляєшся.

— Не грай зі мною, Еммі, — каже він, не відводячи погляду від дороги.

Його голос рівний.
Без емоцій.
І саме це лякає найбільше.

— Я й не граю, — відповідаю я, але навіть мені здається, що мій голос звучить занадто легко. — Я просто виживаю. У кожного свої хобі.

Він стискає кермо сильніше.
Шкіра скрипить.

— Ти вважаєш це смішним?

— Ні, — я зітхаю. — Смішним було б, якби я зараз відкрила двері на ходу. Але я стримуюсь. Бачиш? Я прогресую.

Чорний гумор — моя броня. Якщо перестану жартувати, доведеться кричати.

Мовчання знову падає між нами.
Воно важке. Давить на вуха.

Я відчуваю, як всередині піднімається хвиля паніки.
Не різка.
Повільна.
Така, що непомітно підточує.

А якщо він справді мене не відпустить?
А якщо це не гра?
А якщо клітка вже зачинилася?

Мені хочеться стиснути коліна, обійняти себе, зменшитися.
Але я не роблю цього.

Ні.

Я випрямляю спину.
Піднімаю підборіддя.

— Ти завжди такий мовчазний після того, як погрожуєш жінці? — питаю. — Чи це тільки сьогоднішня акція?

Він різко повертає голову.
Наші погляди зіштовхуються.

І на секунду…
На кляту секунду…

Я бачу не просто жорстокість.
Я бачу рішення.

— Я попередив, — каже він тихо. — І більше повторювати не буду.

Моє серце робить дивний стрибок.
Не від страху.
Від злості.

Отже, так. Ти не слухаєш. Ти караєш.

— Тоді не чекай від мене покори, — відповідаю я. — У мене на неї алергія.

Він знову дивиться на дорогу.

А я раптом розумію дещо страшніше за всі його погрози.

Він не намагається мене переконати.
Йому не потрібно, щоб я погодилась.
Йому потрібно, щоб я звикла.

І від цього мене починає трясти.

Я стискаю пальці, рахую вдихи.
Один.
Два.
Три.

Ти не його. Ти не річ. Ти не наречена. Ти — Емілі. Запам’ятай це.

— Що буде далі? — питаю я раптом.

Він не відповідає одразу.

— Далі, — каже він нарешті, — ти будеш робити те, що скажу я.

Я сміюся.
Коротко. Хрипло.

— Ти дуже самовпевнений.

— Я дуже реалістичний.

Машина повертає на довгу, темну дорогу.
Місто залишається позаду.

І страх знову підповзає ближче.
Але тепер поруч із ним — злість.
Гостра. Чиста. Жива.