12 розділ

Емілі

Я знаю, що роблю.

Це не паніка.
Не шок.
Не наслідки аварії.

Це розрахунок.

Ми сидимо в кабінеті лікаря. Біле світло ріже очі. Стілець підо мною твердий, незручний — я це відчуваю занадто добре, щоб бути «не в собі». Майкл стоїть збоку, сперся плечем об стіну. Руки схрещені. Обличчя кам’яне.

Він мовчить.

І це найгірше.

Лікар щось говорить — стандартні питання, стандартний тон. Я слухаю, киваю, відповідаю коротко. Нормально. Занадто нормально.

Треба ламати.

— Ви пам’ятаєте сам момент аварії? — питає лікар.

— Так, — кажу я одразу.

І відчуваю, як Майкл ледь помітно напружується.

Бачиш? Я не плутаюсь. Я все пам’ятаю.

— А після? Запаморочення? Провали?

Я роблю паузу. Довгу. Навмисну.

Дивлюся не на лікаря — вбік. На свої руки. Починаю крутити кільце на пальці, хоча воно там лише в моїй уяві.

— Не зовсім, — тихо кажу я. — Мені здається… що проблема не в тілі.

Лікар піднімає голову.

— Поясніть.

Зараз. Обережно. Не переграй.

— У мене… дивні відчуття, — кажу я повільно. — Наче в голові щось не так. Думки іноді… не мої.

Тиша.

Я відчуваю погляд Майкла. Він не рухається, але я знаю — він дивиться. Вгризається в мене очима.

Не дивись. Це не для тебе.

— Що ви маєте на увазі? — м’яко питає лікар.

— Голоси, — кажу я, ледве чутно. — Вони не кричать. Просто… з’являються.

Моє серце б’ється рівно. Спокійно.
Я абсолютно здорова.

— Коли саме ви почали їх чути? — продовжує лікар.

— Після аварії, — відповідаю я без вагань.

Брехня лягає легко. Надто легко.

— І що вони вам кажуть?

Я ковтаю. Стискаю пальці сильніше.

— Що мені не можна… повертатися туди, де небезпечно.

Я не кажу «до нього».
Я не дивлюся на Майкла.

Але я відчуваю, як повітря в кабінеті стає важчим.

— Ви боїтеся когось? — питає лікар.

— Я боюся втратити контроль, — відповідаю я.

Це майже правда.

Майкл різко відштовхується від стіни.

— Досить, — холодно каже він. — Скільки це ще триватиме?

Лікар дивиться на нього стримано.

— Їй потрібен огляд. І, можливо, консультація спеціаліста.

— Вона в порядку, — відрізає Майкл. — Я бачу.

Звісно, бачиш. Саме тому я так стараюсь.

— Ви не лікар, — спокійно відповідає той.

Майкл усміхається. Криво. Небезпечно.

— А ви впевнені, що вона не грає?

Мене пронизує холод.

Ось воно.

— Я не знаю, — кажу я раптом і дивлюся на лікаря широко розплющеними очима. — Я іноді не впевнена, що відчуваю правильно.

Мовчання.

Я бачу, як щелепа Майкла напружується. Як він робить крок у мій бік.

— Ти думаєш, я не бачу? — тихо каже він. — Ти думаєш, я не зрозумію, що ти робиш?

Я опускаю погляд.
Граю далі.

Зрозумій. Але не доведи.

— Ми продовжимо обстеження, — каже лікар твердо. — Але госпіталізація не обов’язкова.

Я ледь стримую зітхання полегшення.

Майкл нахиляється до мене, так близько, що я чую його подих.

— Якщо з’ясується, що ти мене водиш за ніс, — шепоче він, — ти пошкодуєш.

У мене всередині все стискається.

Але я мовчу.

Бо я виграла перший раунд.