11 розділ

Емілі

Світ не пливе.
Не розсипається.
Не крутиться.

І це перше, що я фіксую.

Я стою на ногах. Твердо. Асфальт під підошвами холодний, реальний. Повітря різке, пахне бензином і нічною вологістю. Лікарняні двері перед нами надто білі, надто чисті — ніби вони знають, що я зараз зроблю.

Я в порядку.

Абсолютно.

Але якщо він це зрозуміє — мені кінець.

Майкл іде поруч. Його присутність тисне фізично. Не доторком — поглядом. Він не дивиться на мене постійно. Йому не потрібно. Він і так відчуває кожен мій рух, кожен подих. Хижак не пильно дивиться на здобич — він знає, що вона нікуди не дінеться.

Я стискаю пальці.
Повільно видихаю.

Добре, Емілі. Гра почалась.

— Ти йдеш сама, — каже він сухо. Не питання. Наказ.

Я роблю крок… і навмисно зупиняюся. Наче не впевнена, куди саме. Наче простір трохи зсувається.

— А… куди? — тихо.

Чудово.
Надто тихо.
Трохи не в темп.

Я відчуваю, як він різко повертає голову.

— Серйозно? — голос низький, холодний. — Ти зараз вирішила почати цирк?

Не «вирішила». Я його вже веду.

— Мені… важко зосередитись, — кажу я і дивлюся повз нього. Не в очі. Це важливо. — Тут… шумно.

Всередині мене — кришталь. Спокій. Чіткість.

Ти не забереш мене до себе. Не сьогодні.

Він робить крок ближче. Я відчуваю його тепло, його злість. Вона густа, важка, майже матеріальна.

— Ти думаєш, я ідіот? — шипить він.

Я злегка здригаюся. Контрольовано. Трохи перебільшую. Так, щоб лікар побачив. Так, щоб не було театру — тільки тріщина.

— Я… не знаю, що ти хочеш почути.

О, я знаю.
Але ти цього не отримаєш.

Майкл різко бере мене за підборіддя. Не боляче. Демонстративно. Так, щоб я дивилась на нього.

— Слухай мене уважно, Еммі, — тихо, майже ласкаво. І від цього ще страшніше. — Я власноруч тебе зараз обстежу. І якщо з’ясується, що ти мене обманюєш — тобі стане дуже погано. Повір.

Його очі темні. Вони не питають. Вони попереджають.

Ось він. Справжній ти.

— Я… чую іноді… — починаю я і зупиняюсь, ніби боюсь продовжити.

Всередині я майже сміюсь.

— Що саме? — різко.

— Голоси, — кажу я нарешті. — Вони… не завжди зрозумілі.

Тиша. Густа. Липка.

Я знаю, що це ризик. Занадто банально. Занадто очевидно. Але лікар почує одне. Майкл — інше.

І він чує.

— Голоси, — повільно повторює він. — Після аварії?

Я киваю. Ледь помітно.

Так. Після аварії. Дуже зручно, правда?

— І що вони тобі кажуть? — нахиляється він ближче, майже впритул.

Я дивлюся йому просто в очі. Вперше.
І навмисно мовчу довше, ніж треба.

— Що мені не можна… їхати з тобою.

Я бачу, як щось у ньому клацає.
Не злість.
Рішення.

— Досить, — відрізає він. — Лікар розбереться.

Він бере мене за зап’ястя і веде до входу. Не тягне. Не штовхає. Просто тримає так, що вирватися неможливо.

Я йду.
Але в думках — я вільна.

Ти не віриш. Я знаю.
Але ти сумніваєшся.
І цього мені достатньо.

Двері лікарні відчиняються. Світло б’є в очі. Стерильність. Запах антисептика.

Я роблю ще один маленький крок у бік своєї вистави.

— Майкле… — тихо. — А якщо зі мною справді щось не так?

Він нахиляється до мого вуха.

— Тоді тобі не пощастило, — шепоче. — Бо я не збираюсь бути терплячим.

Мене пробирає дрож. Цього разу справжня.

Але я усміхаюсь. Ледь-ледь. Всередині.

Подивимось, хто з нас зламається першим.