Розділ 10. Не смій мене торкатись

ЕМІЛІ

Свідомість повернулася різко — без попередження, без милосердя.

Наче хтось увімкнув світло просто в мозку.

Я різко вдихнула. Повітря було холодним, важким, з присмаком металу. Перше, що я побачила — тріщину на лобовому склі. Вона розходилася від центру, мов павутина. Гарний символ. Дуже влучний.

Я моргнула ще раз.

Жива.

Ця думка не принесла полегшення. Лише роздратування.

Я спробувала поворухнутися — тіло відповіло тупим болем, але слухалося. Добре. Значить, не зламалася. Ще.

Я потягнулася до дверцят.

Замкнено.

— Супер… — хрипло пробурмотіла я.

Без паніки. Без страху. Лише злість. Чиста, концентрована, липка. Та сама, що повільно піднімається зсередини й стискає зуби.

Я подивилася на руки. Кров. Трохи. На пальцях, на рукаві. Я машинально витерла її об джинси.

Не драматизуй, Емілі. Це не кінець світу. Це лише ще один удар.

Я знову смикнула ручку дверей.

І в цю ж мить щось грюкнуло ззовні.

Метал зігнувся з неприємним, різким звуком. Скло здригнулося. У салон вдарило світло ліхтаря.

— Навіть не думай.

Голос.

Спокійний. Холодний. Рівний.

Я повільно підняла очі.

Він стояв переді мною.

Майкл.

Темне пальто. Пряма постава. Погляд — не стривожений, не схвильований. Контрольований. Такий, ніби він не побачив аварію, а просто зайшов у кімнату, де я зробила щось, що йому не сподобалося.

— Ти що тут робиш?.. — видихнула я.

— Забираю тебе, — коротко відповів він.

— Я не річ, щоб мене забирали.

Він нахилився ближче. Його очі ковзнули по моєму обличчю, руках, крові — швидко, професійно.

— Ти зараз у стані, коли не маєш права вирішувати, — сказав він. — Сиди рівно.

— Не смій мені наказувати.

Я спробувала відштовхнути його, але він уже відстебнув ремінь безпеки. Різко. Без зайвих слів.

— Відійди від мене! — я вдарила його в груди долонею.

Дарма.

Він перехопив мої зап’ястки однією рукою.

— Ти слабша, ніж думаєш, — холодно сказав він.

— А ти — більший виродок, ніж я уявляла!

Я смикнулася, намагаючись вирватися. У голові гуло. У тілі кипіла лють.

Я його вб’ю. Чесно. От просто вб’ю.

— Відпусти! Я сама піду!

— Ні.

І знову це «ні». Коротке. Без варіантів.

Він підхопив мене на руки, і я в цю ж секунду почала пручатися.

— Постав мене! — я вдарила його кулаком у плече. — Ти не маєш права!

— Заспокойся.

— Я НЕ ЗАСПОКОЮСЯ!

Я вигиналася, намагаючись злізти з нього, але він тримав мене так, ніби я важила нічого. Його руки були сталевими. Не грубими — невідворотними.

— Я тебе ненавиджу! — прошипіла я йому в обличчя.

Він навіть не моргнув.

— Це не взаємно, — відповів сухо.

Боже, як же мені хочеться розбити йому лице.
Або вкусити.
Або зробити хоч щось, щоб стерти цей спокій з його очей.

— Як ти мене знайшов?! — різко спитала я.

— Подякуй, що твоя подруга не тупа, — відповів він, не сповільнюючись. — Коли ти перестала відповідати, вона подзвонила мені.

— Ти не мав приїжджати.

— Ти не мала тікати.

— Я не тікала! — огризнулася я. — Я йшла!

— У дерево, — кинув він.

Я замовкла.

Злість залишилася. Але слова — зникли.

Він доніс мене до машини, відкрив дверцята й поклав на сидіння. Я знову спробувала підвестися.

— Сиди, — сказав він тихіше, але небезпечніше.

Я завмерла.

Він сів за кермо. Двері грюкнули. Двигун завівся.

Між нами повисла тиша. Вона була важкою. Тиснула сильніше за біль у тілі.

Я дивилася у вікно, стискаючи зуби.

Я не здамся.
Я ще покажу тобі, Майкле.
Ти ще пошкодуєш, що взяв мене на руки.

Світло попереду стало яскравішим.

Будівля з білими вікнами.

Лікарня.

Машина сповільнилася.

— Ми приїхали, — сказав він.

Я навіть не подивилася на нього.

Бо знала:
з цього моменту це вже не втеча.
Це — покарання.