Розділ 9. Тиша перед ударом

ЕМІЛІ

Я прокинулася ще до світанку.

У кімнаті було напівтемно, лише тьмяне світло з вулиці ковзало по стелі. Я лежала нерухомо, дивлячись в одну точку, й відчувала, як по скронях повільно стікають сльози. Вони текли самі, без зусиль, без ридань — ніби організм уже звик до цього стану й просто робив те, що вмів найкраще: плакав.

Четвертий день.

Четвертий день я прокидаюся з відчуттям, що мене втиснули в чужу шкіру. Що моє життя більше не належить мені. Моє ім’я, моє обличчя, мій поцілунок — усе стало загальнодоступним.

Наречена.

Це слово било сильніше за будь-який удар.

Я різко сіла на ліжку, обхопила себе руками, ніби намагалася не дати собі розсипатися. Горло стислося, і я не витримала — схлипнула, затискаючи рот долонею.

— Я не просила цього… — прошепотіла я в порожнечу.

Я повільно встала й пішла у ванну. Дзеркало було жорстоким. Червоні, опухлі очі. Бліда шкіра. Волосся, сплутане так само, як і мої думки. Я не впізнавала себе.

Я сповзла по стіні на холодну підлогу й заплакала вже по-справжньому. Так, як плачуть, коли більше немає сил бути сильною. Коли біль накопичується до тієї межі, за якою вже не соромно.

Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж почула кроки.

— Емі… — тихо покликала Катя.

Вона сіла поруч, не торкаючись одразу. Дала мені простір, як завжди.

— Я більше так не можу, — видихнула я. — Я задихаюся. Мені здається, якщо я залишуся тут ще хоч день, я просто зламаюся остаточно.

Вона мовчала, і я продовжила, ковтаючи сльози:

— Я хочу поїхати. Звідси. Подалі. Де мене ніхто не знає. Де немає камер, журналістів і… його.

Я підняла на неї очі.

— Мені потрібні гроші.

Ці слова боліли. Я ненавиділа просити. Але ще більше я ненавиділа відчуття пастки.

— Я поверну, — швидко додала я. — Клянуся. Я знайду роботу. Я все віддам.

Катя дивилася на мене довго. Потім мовчки встала й повернулася з конвертом.

— Тут достатньо, — сказала вона твердо. — На перші два місяці. Щоб ти могла жити нормально, а не виживати.

У мене перехопило подих.

— Катю…

— Це не борг, — перебила вона. — Це мій спосіб тебе врятувати.

Ми домовилися, що я поїду вночі. Тихо. Без зайвих слів. Вона дасть мені машину.

Я складала речі мовчки.

Кожна річ у сумці здавалася важчою, ніж мала б бути. Ніби я пакувала не одяг, а уламки свого життя. Катя стояла у дверях і дивилася на мене.

— Ти впевнена? — запитала вона тихо.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але якщо залишуся — мені стане ще гірше.

Я різко розвернулася й обійняла її. Міцно. Так, ніби боялася, що якщо відпущу — впаду.

— Дякую тобі, — мій голос зламався. — За дім. За тишу. За те, що не питала зайвого.

— Ти завжди можеш повернутися, — сказала вона. — Завжди.

Біля дверей вона простягнула мені ключі.

— Їдь обережно, Емі.

— Я люблю тебе, — сказала я.

— І я тебе.

Я вийшла.

Двері зачинилися тихо.

Коли я сіла за кермо, руки тремтіли.

Ніч була темною, дорога — майже порожньою. Я повторювала собі, що це правильно. Що я тікаю не від проблем — я тікаю, щоб вижити.

Але щойно машина набрала швидкість, у мені щось зірвалося.

Сльози залили очі.

— Я не хотіла цього… — ридала я. — Я не просила…

Перед очима миготіли спалахи камер. Його голос. Його слова, сказані так спокійно, ніби він вирішував щось дрібне.

— Зупинись… — прошепотіла я сама собі. — Будь ласка…

Руки тремтіли. Кермо вислизало.

Я не побачила повороту вчасно.

Удар.

Метал закричав.

Світ перевернувся.

І темрява накрила мене повністю.