Розділ 8. Коли світ кричить гучніше за серце

ЕМІЛІ.

Все сталося надто швидко.

Поцілунок ще не встиг згаснути на моїх губах, як повітря навколо раптом змінилося. Наче хтось різко увімкнув інше світло — холодне, яскраве, безжальне.

— Майкле!
— Пане Майкл, погляньте сюди!
— Хто ця дівчина?

Спалахи. Один. Другий. Десятки.

Я різко відсахнулася, ніби мене вдарили. Серце провалилося кудись униз, у живіт. Я побачила їх — репортери. Камери. Мікрофони. Обличчя, яким не було діла до почуттів. Їм потрібна була сенсація.

— Це не… — я зробила крок назад, але було пізно.

— Майкл, це ваша коханка?
— А що скаже Вікторія?
— Ви зраджуєте наречену?

Моє ім’я ще не знали. Але це було питання часу.

Я подивилася на Майкла. Уперше — з панікою. Він стояв рівно. Спокійно. Наче це не хаос, а звичайна ділова зустріч.

— Відійдіть, — сказав він твердо охороні, а потім глянув прямо в камери.

— Вона моя наречена.

Світ зупинився.

— Що?.. — прошепотіла я.

— Ви чули, — продовжив він холодно. — Це моя наречена. І я не коментую особисте життя.

Я не витримала.

У грудях щось зламалося. Остаточно.

— Ти що робиш?! — вирвалося з мене пошепки, але він почув.

— Я захищаю тебе, — так само тихо відповів він.

— Ти знищуєш мене.

Я розвернулася й побігла.

Я не пам’ятаю, як пробігла зал. Як люди розступалися. Як хтось щось кричав услід. Я бачила лише вихід. Повітря. Свободу.

— Емілі! — це була Катя.

Вона схопила мене за руку вже на вулиці.

— Ходімо. Швидко.

Ми вскочили в машину. Двері грюкнули. Світські вогні залишилися позаду, але шум не зник. Він був у голові.

— Він сказав… — я не могла договорити. — Він сказав це вголос…

— Тихо, — Катя обійняла мене. — Ти зараз у безпеці.

Я не була.

У Каті вдома час розчинився.

Перший день я майже не вставала з ліжка. Лежала, дивилася в стелю й відчувала, як сльози котяться самі. Без істерик. Тихо. Постійно.

— Поплач, — казала Катя, сідаючи поруч. — Не тримай.

Я плакала.

Через Майкла.
Через Вікторію.
Через слова, сказані перед камерами.
Через себе.

Другий день був гірший. Я прокидалася з думкою, що це сон. Брала телефон — і бачила повідомлення, новини, заголовки. Моє ім’я вже знали.

— Ти не винна, — повторювала Катя, приносячи чай. — Ти не просила цього.

— Але я дозволила, — шепотіла я. — Я дозволила йому мене поцілувати.

Вона мовчки обіймала.

На третій день я вже не плакала постійно. Лише іноді. Ривками. Коли згадувала його погляд. Або той момент перед поцілунком, коли ще можна було втекти.

— Ти сильна, — сказала Катя ввечері. — Але навіть сильні ламаються.

Я заплющила очі.

— Я не хочу більше бути частиною їхнього світу.

— Ти не зобов’язана.

Але я знала — він не відпустить так легко.

І ця історія тільки починалася.