Розділ 7. Світ, у якому небезпечно дивитися в очі

ЕМІЛІ

Елітний ресторан сяяв так, ніби хтось вирішив зібрати тут усе світло міста. Панорамні вікна, кришталеві люстри, відблиски в мармуровій підлозі. Люди в дорогих костюмах і сукнях рухалися впевнено, повільно, так, ніби цей світ належав їм за замовчуванням.

Машина зупинилася біля входу.

Я не виходила одразу. Пальці стисли клатч, серце билося глухо, але рівно. Дивно — страху не було. Була лише напруга, схожа на ту, що з’являється перед стрибком у воду: ти ще на березі, але вже знаєш, що назад не підеш.

— Емілі, — тихо сказала Катя, — ти впевнена?

— Ні, — я всміхнулася. — Але це вже не має значення.

Я вийшла з авто.

Холодне повітря торкнулося оголених плечей. Сукня м’яко лягла по фігурі, шлейф ледь торкнувся червоної доріжки. Маленькі хвильки волосся, закручені зранку, ворухнулися від вітру. Я випрямилася й зробила перший крок.

Погляди зупинялися. Довше, ніж потрібно.
Я це відчувала.

Усередині ресторану було тепло й надто світло. Сміх, дзенькіт келихів, спокійні розмови людей, які ніколи не сумніваються у своєму місці в цьому житті. Я пройшла кілька кроків — і раптом відчула, як щось змінюється. Не шум. Не музика. А атмосфера.

Я знала чому.

Майкл.

Він стояв біля високого столу з келихом віскі в руці. Темний костюм сидів ідеально, сорочка розстебнута на один ґудзик. Його постава була спокійною, навіть лінивою, але погляд… Погляд зупинився на мені миттєво.

Повільно ковзнув з голови до ніг.
І затримався.

Поруч із ним була Вікторія. Витончена, світла, з ідеальною усмішкою. Вона щось говорила гостям, сміялася, але я бачила — її погляд раз по раз повертався до мене. І щоразу в ньому ставало більше холоду.

Я взяла келих шампанського з таці офіціанта. Зробила ковток. Усередині все стиснулося.

Він знав. Він точно знав, що я прийду.

— Ти виглядаєш так, ніби тут усі зайві, — прошепотіла Катя.
— Нехай, — відповіла я. — Я не прийшла, щоб бути зручною.

Я рухалася залом повільно, зберігаючи рівну поставу. Я не тікала й не шукала його погляду — але знала, що він і так за мною стежить.

— Емілі.

Його голос змусив мене зупинитися.

Я обернулася повільно, не приховуючи роздратування.

— Ти не мав… — почала я.
— Я мав знати, що ти будеш саме такою, — перебив він тихо. — І я не помилився.

— Я не для тебе вдягалася.
— Але для когось, хто не зводитиме очей.

Він підійшов ближче. Надто близько. Я відчула його парфум, тепло його тіла. Світло ламп підкреслювало різкі риси обличчя, роблячи погляд ще темнішим.

— Ти знав, що я не в курсі, — сказала я крізь зуби. — І все одно мовчав.
— Я знав, що правда тебе не зупинить, — його голос був спокійний. — А брехня дала тобі свободу вибору.

— Це звучить огидно.
— Зате чесно.

Ми відійшли трохи вбік, де музика ставала тихішою, а люди — далі. Я відчувала на собі погляди, але зараз вони не мали значення.

— Це помилка, — прошепотіла я.
— Ні, — він нахилився ближче. — Це неминучість.

— Ти заручений.
— Я знаю.

— І стоїш тут зі мною.
— Бо ти тут.

Моє серце билося занадто голосно. Я хотіла відійти, але ноги не слухалися. Його рука ледь торкнулася моєї талії — ніби випадково, ніби перевіряючи, чи дозволю.

— Не смій, — сказала я, але не відсунулася.
— Скажи ще раз, — його голос став нижчим. — І я зупинюся.

Я мовчала.

Його пальці впевненіше лягли на талію. Світ навколо розчинився. Зал, люди, Вікторія — усе перестало існувати.

Він нахилився повільно, залишаючи мені шанс.
Я не зробила крок назад.

Його губи торкнулися моїх.

І в ту мить я зрозуміла:
ця світська вечірка змінить усе.