Розділ 6. Сукня, яка не просить дозволу

ЕМІЛІ

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Не від будильника — від думок.

Стеля була знайома, але відчуття — ні. Ніби за ніч у моєму житті хтось переставив меблі, і тепер я наосліп намагалася знайти вихід. У голові знову і знову спливав його погляд. Спокійний. Упевнений. Наче він знав наперед кожен мій рух.

Він знав.
Це було найгірше.

Я різко сіла в ліжку й відкинула ковдру. Холодна підлога змусила мене остаточно прокинутися. Душ. Мені терміново потрібен був душ, інакше я просто задихнуся від власних думок.

Вода була гарячою. Я сперлася лобом об холодну плитку й заплющила очі. Краплі ковзали по шкірі, змиваючи залишки сну, але не образи.
Свідська вечірка.
Майкл.
Вікторія.
Батько.

Ти маєш бути тихою.
Ти маєш бути зручною.
Ти маєш не заважати.

Я фиркнула.

— Ні, — прошепотіла я воді. — Цього разу — ні.

Після душу я довго стояла перед дзеркалом у рушнику, вдивляючись у власне відображення. Мокре волосся спадало на плечі, очі були темнішими, ніж зазвичай. Не зла. Зосереджена.

— Якщо вже грати, — сказала я вголос, — то за своїми правилами.

Я вдягнулася просто: джинси, світла майка, кеди. Сьогодні не був день для протесту — він був днем підготовки.

За сніданком у домі стояла напружена тиша. Батько читав новини, Вікторія сиділа ідеально рівно, як завжди. Я мовчала, ковтаючи каву.

— Сьогодні ввечері, — нарешті промовив батько, не піднімаючи очей, — світська вечеря.
— Я знаю, — відповіла я спокійно.
— Ти маєш виглядати відповідно, — додав він. — Без… сюрпризів.

Я подивилася на нього і ледь усміхнулася.

— Звісно, тату.

Він не зрозумів.
І це було прекрасно.

Катя чекала мене біля машини, у сонцезахисних окулярах і з тією самою усмішкою, яка означала: буде цікаво.

— Ну що, — сказала вона, заводячи двигун, — готова вибрати сукню, яка зруйнує чиюсь самовпевненість?

— Я хочу, щоб він не міг відвести очей, — відповіла я чесно. — Але щоб це виглядало так, ніби мені байдуже.

— О, це твій фірмовий стиль.

Бутик був світлим, майже стерильним. Дзеркала, м’яке світло, запах дорогих тканин і парфумів. Я переглядала сукні мовчки. Одна — занадто правильна. Друга — надто ніжна. Третя — не моя.

— Ні, — зітхнула я. — Усе не те.

— Ти шукаєш не сукню, — сказала Катя. — Ти шукаєш стан.

І тоді я її побачила.

Винного кольору. Темного, глибокого, майже чорного.
Сукню, яка не просила дозволу.

Корсет щільно облягав талію, підкреслюючи фігуру так, ніби знав мене краще за всіх. Відкриті плечі, тонка лінія декольте — не виклик, а впевненість. Ніби я не демонструю тіло, а просто існую в ньому.

Тканина спадала вниз напівпрозорими шарами, легкою димкою. Спереду — високий розріз, який відкривав ногу при кожному кроці, але не кричав, а дражнив. Позаду — довгий, плавний шлейф, який ковзав по підлозі, залишаючи після мене слід.

Я вийшла з примірочної.

Катя мовчала кілька секунд.

— Все, — нарешті сказала вона. — Йому кінець.

Я подивилася на себе в дзеркало.
Це була я.
Не дочка.
Не молодша сестра.
Не проблема.

— Беремо, — сказала я тихо.

Дорогою додому я дивилася у вікно і відчувала дивний спокій. Я знала, що він буде там. Знала, що він дивитиметься. І цього разу я не тікатиму.

Дивись, Майк.
Але не думай, що контролюєш.

Коли я зайшла у свою кімнату й повісила сукню в шафу, то ще довго стояла поруч.

Свідська вечеря була лише початком.
І я була готова.

Вечір прийшов непомітно.

Я стояла посеред кімнати в спідній білизні, дивлячись на сукню, що висіла на дверцятах шафи. Вона чекала. І я чекала теж. Не нервувала — ні. Я була зібраною. Це було гірше за страх.

Я увімкнула музику тихо, щоб не чути дім. Пальці трохи тремтіли, коли я брала плойку. Волосся я вирішила не піднімати. Хотіла, щоб воно було живим. Справжнім. Я накручувала пасмо за пасмом, роблячи дрібні, м’які хвильки, не ідеальні локони, а саме ті, що рухаються разом із тілом. Такі, які неможливо не помітити, коли жінка проходить повз.

Коли я закінчила, волосся спадало на плечі легкою хвилею, ніби я щойно вийшла з теплого вечора, а не готувалася до події, де кожен погляд буде оцінювати.

Макіяж був мінімальний, але точний. Темні вії, трохи блиску на губах, жодної зайвої ніжності. Я не хотіла бути лялькою. Я хотіла бути жінкою, яку неможливо проігнорувати.

Я вдягла сукню повільно. Корсет ліг на тіло ідеально, ніби замикав мене всередині власної сили. Тканина ковзнула вниз, розріз відкрив ногу, коли я зробила крок. Я подивилася на себе в дзеркало востаннє.

— Ну що ж, — прошепотіла я. — Поїхали.

Машина чекала біля входу. Я сіла на заднє сидіння, відкинулася на спинку й дивилася у вікно, як місто повільно ковтає світло. Ліхтарі тягнулися золотими лініями, і з кожним метром я відчувала, як напруга змінюється на холодну рішучість.

Він буде там.
Він дивитиметься.
І цього разу я не опущу очі.

Я думала про Майкла. Про його руки. Про ту секунду на сходах, коли він тримав мене надто близько. Про те, як легко він порушував межі — і як небезпечно мені це подобалося.

Але сьогодні я не була здобиччю.

Сьогодні я була викликом.

Машина зупинилася. Я вдихнула глибоко, зібрала сукню, випрямила спину.
Свідська вечірка чекала.

І я була готова увійти.