Розділ 5. Кімната, де правда не кричить, а ріже

ЕМІЛІ

Я зачинила двері так тихо, що сама не почула звуку.
Ніби боялася, що якщо грюкну — усе це стане реальністю остаточно.

Моя кімната була єдиним місцем у цьому домі, де я могла дихати. Другий поверх, велике вікно, важкі штори, ліжко з темним узголів’ям. Тут не було камер, не було батькових наказів, не було правильних усмішок Вікторії.

Але сьогодні навіть тут було тісно.

Я сперлася спиною об двері й повільно сповзла на підлогу. Серце билося глухо, нерівно, ніби злилося на мене за те, що я ще тримаюся.

Він знав.

Ця думка була найстрашнішою.
Не те, що він — наречений моєї сестри.
Не те, що батько знову вирішив долю без мене.
А те, що Майкл дивився мені в очі, тримав за талію, усміхався — знаючи все.

Я різко підвелася й підійшла до дзеркала.
Подивилася на себе — розпущене волосся, чорна футболка, джинси, злі очі.

— Ти ідіотка, Емілі, — прошепотіла я. — Наївна ідіотка.

У клубі він здавався небезпекою.
Тепер він був пасткою.

Я згадала його руки.
Теплі. Впевнені.
І від цього захотілося вдарити дзеркало.

— Ненавиджу, — видихнула я, не відчуваючи власного голосу.

Я впала на ліжко, дивлячись у стелю. Перед очима знову і знову виникала сцена в їдальні: спокійний голос батька, сяюча Вікторія, і він — дивився тільки на мене.

Ти мовчав навмисно.
Ти дозволив мені виглядати дурепою.

Телефон задзвонив різко, змусивши мене здригнутися. Я схопила його, не дивлячись.

— Алло?

— Еммі, ти жива? — голос Каті був тривожний. — Ти зникла після клубу, а сьогодні взагалі не відповідаєш.

Я засміялася. Гірко.

— Пам’ятаєш того чоловіка? — запитала я.

— Того, від якого в нас у всіх був нервовий тик? — фиркнула вона. — Ще б пак.

— Він наречений моєї сестри.

На тому кінці запанувала тиша.

— …Що?

— Він прийшов сьогодні до нас додому. Стояв у вітальні. Тримав мене, коли я ледь не впала зі сходів. А потім за обідом батько оголосив про заручини.

— Емілі… — тихо сказала Катя. — Це… це якийсь жах.

— Він знав, — додала я глухо. — Знав, хто я. Знав, що заручений. І все одно грав.

— Козел, — видихнула вона. — Самозакоханий, холодний козел.

— І небезпечний, — прошепотіла я.

Пізно ввечері, після обіду і довгих думок, пролунало тихе стукання у двері.

— Емілі, можна? — голос Вікторії прозвучав спокійно, але тремтливо.

— Вікторія… — я підняла голову з подушки. — Чому ти тут?

— Мені треба поговорити. — Вона сіла на край мого ліжка. — Про Майкла.

Я нахилилася вперед, руки обвила навколо колін.

— Що ти хочеш?
— Ти не розумієш… Це не просто наречений, — Вікторія дивилася мені в очі, намагаючись знайти спільну мову. — Він… він знає про тебе, про твою сміливість. І я… не хочу, щоб ти робила дурниці, Емілі.

— Дурниці? — я розсміялася криво. — Він тримав мене за талію! Падав, щоб я впала! Він мене…

— Я знаю, — Вікторія зітхнула. — Але я теж не хотіла, щоб це сталося. Мені шкода. Я не хочу тебе втратити. Але завтра — світська вечірка. І ти не можеш зробити скандал.

Я глибоко вдихнула.
— Я не збираюся мовчати. Не збираюся прикидатися, що мені все одно. Він грав зі мною. Він…

— Я розумію, — Вікторія обережно торкнулася моєї руки. — Але треба вижити цей день. Потім ти можеш реагувати. Потрібно думати стратегічно, Емілі.

Я відвернулася, серце калатало.
— Добре… стратегія.
— Стратегія, — погодилася Вікторія. — Але будь обережна. Він хитрий. І небезпечний.

Я лягла назад на подушку, дивлячись у стелю.
Ненавиджу, але не боюся.
Я не Вікторія. Я — Емілі.