Розділ 4. Чужий, який знав забагато

ЕМІЛІ

Ранок почався з дивного відчуття — ніби щось у повітрі було не так.
Не тривога.
Не страх.
Швидше… передчуття.

Я прокинулася від тиші. Будинок був надто спокійний, надто правильний. Такий, як завжди, коли батько щось планував. Я лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зловити думку, яка весь час вислизала.

Сьогодні щось станеться.

Це було безглуздо, але відчуття не зникало.

Я пішла у ванну, зачинила двері й увімкнула душ на максимум. Гаряча вода вдарила по плечах, стекла по спині, змиваючи сон і залишки нічних думок. Я вперлася лобом у холодну плитку.

— Зберися, Емілі, — прошепотіла я. — Просто ще один день у цьому домі.

Але ми обидві знали — це брехня.

Коли я вийшла з душу, довго стояла перед шафою. Сукні дивилися на мене рівними рядами — дорогі, правильні, схвалені. Я скривилася.

Ні.

Я вибрала рвані джинси — ті самі, які батько називав «ганьбою сім’ї». Чорну футболку з хрестом — просту, грубу, навмисно провокаційну. Волосся залишила розпущеним, трохи вологим. Без макіяжу. Без маски.

Хоч сьогодні я не буду зручною.

Я вийшла з кімнати й рушила до сходів. Десь унизу було чути кроки, але я не звернула уваги. Вікторія часто вставала рано, батько — завжди.

Я спускалася повільно, тримаючись за перила, і саме тоді побачила його.

У вітальні стояв чоловік.

Високий. Темний. З ідеальною поставою.
З чорними очима, які я впізнала миттєво.

Світ на секунду зупинився.

— Ти?.. — подих перехопило.

Нога зісковзнула. Я втратила рівновагу, відчула, як тіло летить уперед, і встигла лише подумати, що зараз дуже боляче впаду.

Але падіння не сталося.

Мене схопили.

Сильні руки різко обхопили талію, притягнули до твердого тіла. Я врізалася в нього грудьми, вдихнула знайомий запах — шкіра, тютюн, холод.

— Обережніше, — пролунав над моєю головою зухвалий голос. — Не всі чоловіки ловлять так вчасно.

Я різко підняла голову.

Він дивився на мене з тією самою напівусмішкою. Самовпевнено. Спокійно. Ніби все це було абсолютно нормально.

— Ти що тут робиш?! — вирвалося в мене.

— Стою у вітальні, — спокійно відповів він. — У твоєму домі, якщо не помиляюся.

— Ти не мав тут бути.

— Мав, — його пальці злегка стиснули мою талію. — Просто ти про це ще не знаєш.

— Відпусти мене.

— А якщо ні?

Я відкрила рот, щоб відповісти щось їдке, але почула кроки.

По сходах спускалася Вікторія.

— Емілі? — її голос був рівний, але погляд миттєво впав на його руку на моїй талії.

Він відпустив мене лише тоді. Повільно. Демонстративно.

— Ти вже познайомилася з нашим гостем? — запитала вона.

— Гостем? — я здивовано подивилася на неї, потім знову на нього.

— Майкл, — він кивнув. — Приємно познайомитися. Офіційно.

Офіційно?..

У мені щось насторожилося, але я відмахнулася від цього відчуття.

Обід був схожий на виставу.

Я сиділа за великим столом і відчувала себе зайвою деталлю в ідеальній композиції. Майкл сидів навпроти. Дивився на мене відкрито, не ховаючись. Його погляд був важким, уважним, небезпечним.

Чому ти дивишся на мене так, ніби я твоя?

Батько підняв келих.

— Сьогодні я хочу зробити важливе оголошення, — сказав він.

Я напружилася.

— Через два дні ми проводимо свідську вечірку, — продовжив він. — Офіційне оголошення для преси.

Я подивилася на Вікторію. Вона усміхалася.

— Це вечірка з нагоди заручин, — сказав батько. — Моєї старшої доньки Вікторії та Майкла.

Світ розсипався.

Я повільно повернула голову. Подивилася на нього.
Він не виглядав здивованим.
Він виглядав… задоволеним.

Ти знав.
Ти весь цей час знав.

— Вітаю, — прошепотіла я, не відчуваючи власного голосу.

Його погляд затримався на мені довше, ніж дозволено.

— Дякую, — відповів він спокійно.

Батько перевів погляд на мене.

— Емілі, ти теж будеш присутня. І я очікую від тебе гідної поведінки.

Я встала різко.

— Не хвилюйся, — сказала я холодно. — Я вмію мовчати, коли мене не питають.

Я вийшла з-за столу, відчуваючи його погляд на спині.

Він грав.
І я щойно зрозуміла правила гри.