Розділ 2 Галченя. Довша ніч, ніж здавалося

Емілі

Я вийшла з клубу так різко, ніби за мною гналися. Холодне нічне повітря вдарило в легені, і я жадібно вдихнула його, намагаючись заспокоїти серце. Воно билося надто голосно, ніби хотіло видати мене з головою.

Спокійно. Просто ще один чоловік. Просто ще один погляд.

Але ні.
Не просто.

— Еммі, стій! — Катя схопила мене за руку, коли я вже майже дійшла до дороги. — Ти куди так летиш?

Я обернулася, намагаючись зобразити байдужість, але відчула, як кутики губ зрадницьки сіпнулися.

— Додому. Або в іншу країну. Поки не вирішила.

Аліна вийшла слідом, обійнявши себе руками.

— Скажи чесно, — вона знизила голос, — тобі стало страшно?

Я пирхнула.

— Мені? Страшно? Та я з дитинства боюся тільки двох речей: павуків і тупих чоловіків із грошима. І, на жаль, друге трапляється частіше.

Вони засміялися, але сміх вийшов напруженим. Ми всі це відчували — щось у тій сцені було неправильним. Не небезпечним відкрито, ні. Скоріше… занадто контрольованим. Ніби він з самого початку знав, чим усе закінчиться.

— Він не відвів від тебе очей, — тихо сказала Катя. — Навіть коли ти пішла.

Я зробила вигляд, що мені байдуже, але всередині щось холодно стислося.

— Нехай дивиться, — сказала я. — Очі ще нікому не забороняли.

Таксі під’їхало швидко. Ми сіли, і машина плавно рушила з місця. Музика з клубу залишилася позаду, разом із мерехтінням неону й відчуттям, що я щойно торкнулася чогось, до чого не варто було навіть наближатися.

Я сперлася чолом об вікно. Скло було холодне, приємне. Місто повзло повз нас, розмазане вогнями, і я вперше за вечір дозволила собі просто мовчати.

Перед очима знову й знову спливав його образ.

Темний костюм.
Спокійна постава.
Голос — низький, без жодної фальші.

«Галченя».

Я стиснула губи.

— Ти ж розумієш, що це не випадково? — знову заговорила Аліна. — Такі, як він, не підходять просто так.

— А які такі? — я повернула до неї голову. — Люди? Чоловіки? Чи ті, хто вважає, що світ — це їхня приватна власність?

— Саме такі, — кивнула Катя.

Я зітхнула й відкинулася на сидіння.

— Слухайте. Він ніхто. Я ніхто для нього. Ми більше не перетнемося. Кінець історії.

Я говорила це більше собі, ніж їм.

Таксі зупинилося біля мого будинку. Великого, темного, мовчазного. Я попрощалася з дівчатами й вийшла, відчуваючи, як ніч остаточно накриває мене.

Дім зустрів тишею. Тут завжди було надто тихо — ніби стіни слухали, ніби кожен мій крок записувався десь у невидимий журнал.

Я зняла туфлі, пройшлася коридором босоніж і зупинилася біля великого дзеркала.

Чорна сукня сиділа ідеально. Волосся трохи розтріпалося, очі блищали не від алкоголю — від злості. І ще чогось. Небезпечного.

— Ти знову граєшся з вогнем, — сказала я своєму відображенню. — І знову робиш вигляд, що тобі байдуже.

Відображення мовчало. Але я бачила правду.

Я не зняла сукню одразу. Пройшлася кімнатою, сіла на край ліжка, потім лягла, дивлячись у стелю. Думки накочували хвилями.

Чому я не пішла раніше?
Чому відповіла?
Чому дозволила йому так дивитися?

Бо мені сподобалося, що він не намагався мене купити.
Бо мені сподобалося, що він не злякався мого язика.
Бо мені сподобалося, що я не змогла його зчитати.

Це було найгірше.

Я перевернулася на бік, притиснувши коліна до грудей.

Ти нічого про нього не знаєш.
І це добре.

Я заснула не одразу. Кілька разів прокидалася, ніби від чужого погляду. А коли сон нарешті забрав мене, він був тривожний.

У ньому хтось називав мене Галченям —
і я не тікала.