10.07.26

***

10.07.26, 10:10
Зараз в мене такий період, що ми з чоловіком дуже мінімально спілкуємося. Здається, ми обоє стараємося поменше перетинатися. 

Коли такі зусилля роблю я: на щось переключитися, знайти собі заняття, щоб не перебувати довгий час з ним поряд в одному просторі, то я це розумію як те, що я дбаю про себе, уникаючи болю від конфліктів, непорозумінь, з’ясувань стосунків, які нічого не вирішують і завжди закінчуються погано.

Коли мені здається, що він навмисно уникає мене, шукає справи, щоб тільки не бути поряд зі мною - мене це сильно зачіпає.

Інколи все ще виникає думка, що можна ж поговорити по душах, щось вирішити між собою. В той же час я пам’ятаю, як такі спроби з мого боку не закінчувалися нічим хорошим. Я відкривалася, я ризикувала бути перед ним вразливою, я намагалася пояснити, донести свою думку так, щоб він зрозумів, і була мегаделікатною, і була різкою та злою - ніщо не спрацьовувало.

Здається, все втрачено, але вкрай важко в цьому дійсно собі зізнатися і прийняти. 

Якщо спитати його - він скаже, що мені здалося. А про випадки, коли говорив “ок, іди” - скаже, що просто я його спровокувала.

Тобто одного дня він обзиває і йому хочеться, щоб я пішла.

Іншого дня він каже що любить і не хоче щоб я йшла.

Коли мова про те, щоб щось вирішувати та змінювати, він одразу каже щось типу: - це ми обоє маємо змінювати. Мене це сильно вибішує. Бо це зрозумілий факт. І я реально багато чого в собі змінила. І зараз я максимально щира, пряма, чесна, відкрита. Я критично осмислюю свої вчинки. Я розумію, коли мої дії чи слова могли зачепити  і беру за це відповідальність, проговорюю, вибачаюся і стараюся такого не повторювати. Але в той же час в мене багато образ, я стерпіла чимало болю від нього, і я досі не чую від нього чесного зізнання, про те, що він дійсно наробив помилок, образив, і визнає, що це є його відповідальність, і хоче змінити, і хоче щоб мені було з ним добре.

За цей час, коли між нами така дистанція, неозвучена стіна, він не підійшов жодного разу, поговорити щиро, сказати, що бачить проблему, що хоче щось змінити.

Можливо його все влаштовує, або він очікує, що це все буду, як завжди, розгрібати я.

Врешті-решт я таки сумніваюся в собі, чи правильно я сприймаю ситуацію, чи не проблема в мені часом. Тим не менш, я не бачу з його боку в плані стосунків, емоційного зв’язку, турботи про нас, нашу пару, про мене - ніяких зрушень.

Так, він по мінімуму забезпечує матеріально базові потреби мої та дітей. Це про поїсти, електрика, газ, інтернет, мобільний. Власне, на цьому все.

Мені страшно осягнути, скільки часу я погоджувалася на все це під виглядом стосунків. Скільки я намагалася порозумітися та налагодити емоційний зв’язок. Скільки в цих стосунках я була сама.

Я не знаю, що з ним не так, чи що зі мною не так. Але я не відчуваю, що мене люблять і приймають, що мене поважають і цінують, що зв’язок зі мною для людини має якесь значення. І я більше жодного дня не бажаю тягнути цей зв’язок на собі.

Тобто я нині погоджуюся на функціональні стосунки: я живу з дітьми і з ним в домі його матері, я готую дітям їжу і частково йому, я мию посуд, перу одяг, прибираю, виховую дітей; він закриває деякі базові матеріальні потреби; ми розмовляємо щодо якихось побутових моментів і щодо дітей. І все.

Чи хочу я прожити життя в таких стосунках - ні.
Чи краще для мене такі стосунки, ніж нічого - ні.
Що мене зупиняє, щоб закінчити ці стосунки - відсутність власної матеріальної опори (де і за що жити) і тривога щодо того, як ми організуємо наше батьківство щодо спільних дітей.
Що я з цим роблю - намагаюся старанно працювати над проектом, який, сподіваюся, врешті приноситиме мені гроші для задоволення базових матеріальних потреб, і намагаюся розібратися в собі.

Але більше не намагаюся достукатися до нього. Це важко, та, мабуть, це найкраще, що зараз можна робити. Адже в цьому немає ніякого сенсу. 

***

10.07.26, 14:10

Намагаюся пригадати своє перше літо в заміжжі, коли мені було 18, і я вирішила вагітніти та ставати мамою, щоб наша з чоловіком сім’я набула сенсу.

Думаю, я хотіла створити сім’ю, яка була б нормальною, кращою ніж моя батьківська сім’я. Бути кращою мамою, ніж були мої батьки. Стати з чоловіком справді сім’єю. Мати в своєму житті сенс.

Здається, в мене були думки, що якщо буде дитина, то ми в будь-якому випадку справимося.

З негарних мотивацій було ще й думка про те, що ось коли я народжу дитину, я отримаю виплати від держави. Смішно зараз, з дорослої позиції, знаючи про труднощі з дітьми і ціну їхніх потреб. А тоді я це сприймала інакше. 

З стабільних власних фінансових надходжень в мене до того часу була тільки стипендія в університеті. Бути в соціумі для мене було складно. За стипендію була реально запекла боротьба між кращими студентами. Мені, закомплексованій і зажатій дитині це було важкенно. Про дитячі виплати я думала так, що це сидиш вдома і маєш якісь фінанси. А потім дитина підросте і все налагодиться.

Ще один з факторів, які на мене суттєво вплинули було те, що моя старша заміжня сестра довго не могла завагітніти. І я думала про вагітність, що треба встигнути, поки я достатньо молода, а ось згодом в старшому віці може вже не вдатися.

Одним словом, я себе переконала, що  вагітність в 18 років це саме те, що потрібно.

Також тоді я знецінювала вищу освіту, оскільки з мого оточення, з родини, практично ніхто не працював по спеціальності, і їхні вищі освіти типу були марними. А та сама старша сестра ще з великим трудом отримувала якийсь там науковий ступінь, і вона постійно зливала на мене свій негатив від цього процесу. Я була її слухачем, контейнером в цьому процесі.

Також мене надихав приклад іншої сестри, яка також в дуже молодому віці вийшла заміж і одразу народила дитину. Коли вона приїздила в гості до батьків, то виглядала щасливою, і  я це побачила як основу для наслідування.

Ну і окремий факт, моя ревнивість і страх втратити чоловіка. Ідея їхати далі від чоловіка в інше місто та здобувати освіту до кінця лякала ще й тим, що він тут, поки мене не буде поряд, знайде собі когось, буде гуляти з іншими дівчатами, зрадить і покине мене.

Після розпису і ще до вагітності я пам’ятаю такий момент…