09.07.26

***

09.07,26, 16:20

Я погано пам'ятаю себе в той період коли мені було ще 17, і я повернулася з орендованої квартири до батьків. 

Я пам'ятаю момент, коли я тоді писала дуже романтичні й красиві любовні зізнання, і розсилала їх водночас і майбутньому чоловікові, і колишньому хлопцеві. Можливо, щоб отримати реакцію і врешті відчути себе важливою. Обоє, здається, реагували словами взаємності.

Здається, в той період я і не відчувала себе коханою, і не відчувала, що я люблю.

Здається, я нічого не відчувала.

Лише хаос, страх, сором, потреба якомога швидше вибратися із  сім'ї батьків. 

На день народження на повноліття я випросила в чоловіка кільце з пропозицією. Він подарував кільце, хоча бажані слова не звучали і ніякої романтичної атмосфери не було. Я витягнула з нього оту саму пропозицію кліщами. 

Досі не розумію нащо.

Я була розчарована, ображена і обурена. Хоча офіційно сприйняла таки те кільце як заручини.

Дивно, що саме в той період, коли була ця пропозиція, я все ще переписувалася з тим колишнім хлопцем, і там були якісь елементи флірту. 

Я довгий час критикувала себе за це. Але зараз... Зараз мені просто шкода себе ту, яка була нечутливою до себе й до інших, яка вважала, що мусить вийти заміж щоб вирватися від батьків, яка зберігала стосунки, в яких не було поваги і любові... 

А я все те якось витримувала і рухалася далі. Здається, саме тому й витримувала, бо була нечутлива до себе і до інших. В режимі виживання. В режимі "тіло без душі".

***

09.07.26, 16:30

Мені досі неприємно від того, що я так прагнула вийти заміж, щойно мені виповниться 18, при цьому, як розумію зараз, вибрала для цього чоловіка, який мене не любив, не приймав, не поважав, і сама - не думаю, що справді любила його. Просто прагнула вийти заміж так, ніби це вирішить всі мої проблеми. Ніби це щось змінить в моєму житті на краще. Ніби це єдиний спосіб вирватися від батьків, влаштувати своє життя. 

Коли мені виповнилося 18, на повноліття я випросила в чоловіка кільце і пропозицію. Він подарував кільце, але красивої пропозиції не звучало. Тим не менш, я вважала це за пропозицію, зустрічалася і спілкувалася з ним. Здається, ми вирішили одружитися влітку, але точно не пам'ятаю, як і коли це між нами обговорювалося. 

Після виповнення 18 років я вже цілком серйозно готувалася до заміжжя. Я познайомилася з чоловіковою мамою, він познайомився з моїми батьками. Ми проводили час з його різними друзями. Якийсь час я у вільні від навчання години працювала на роботі з моїми сестрами на маленькій, скажімо так, фабриці одягу. 

Але в приміщенні, де ми працювали, трапилася аварійна ситуація з опаленням, і це мене реально налякало. Я не хотіла продовжувати.

Тоді я прагнула розвинути свою справу на хендмейді, вважаючи, що якщо вийду на якийсь певний рівень доходу, можна сміливо виходити заміж. При цьому ще й навчалася, до того ж непогано - щоб мати гарні оцінки й степендію.

Щодо хендмейду, це були реальні старання. Я намагалася просунути свій профіль на одному з хендмейдівських інтернет-майданчиків. Бралася за бартерні угоди. Якась з угод в мене навіть вдалася, і я отримала взамін на свої вироби мило ручної роботи, яке дарувала своїм сестрам, подружці, і, здається, навіть чоловікові та свекрусі. 

Але якусь з угод я не впоралася закрити конструктивно. Я отримала негативні відгуки і розчарувалася. Тобто на хендмейді не одразу змогла вийти на заробіток, але від ідеї виходити заміж не відмовилася. 

Здається, навіть коли мала кілька вихідних весною, поїхала в гості до чоловіка, пожити в нього вдома з ним і його мамою декілька днів. Не пам'ятаю, що мені сподобалося, але, тим не менш, я не відступила від свого наміру. Я не пам'ятаю, як мені тоді було, що я відчувала і до чого прагнула. Якою я була.

Здається, статус нареченої давав мені якусь опору. Цим статусом можна було начеб то пояснити мою відірваність від життя. 

Мені себе шкода. Ту 18-річну дівчину, що мов сліпе кошеня, пнеться невідомо куди. 

Хоча тоді, здається, я вважала себе достатньо дорослою. Достатньо розумною, щоб вирішувати. І чомусь навіть вірила, що все налагодиться  і все буде гаразд.

***

09.07.26, 16:40

Не пам'ятаю, як часто я спілкувалася зі своїм колишнім хлопцем, коли я вигризла в свого майбутнього чоловіка пропозицію вийти заміж. Принаймні, я тоді вірила, що ми з чоловіком таки поберемося. Адже ми спілкувалися, зустрічалися, займалися сексом, були знайомі з родиною одне одного, говорили одне одному слова любові. Здається, спілкування з тим колишнім хлопцем просто само по собі поступово згасло, без яких-небудь пояснень чи конфліктів. 

Наприкінці весни ми з чоловіком мали, як наче домовлялися, подати заяву на одруження. Він почав говорити щось про те, щоб відкласти. Я це сприйняла з великою образою, наче він мене хоче покинути. Я ридала і поділилася цим з своїм татом. Мій тато сказав переказати чоловікові, що якщо той не одружиться на мені, тато заборонить нам зустрічатися і спілкуватися, та й взагалі - посадить хлопця за розбещення малолітньої, бо в нас був секс до мого повноліття. Я вірила в це і боялася, що тато дійсно на це здатен. Його голос звучав серйозно і сердито. Він вже вигравав суди. Для мене такий розвиток подій означав би велику лажу, сором, падіння в очах суспільства і це для мене означало б зрадити хлопця, піддати його такій невиправданій жорстокості з боку мого батька. 

Чи був правий мій тато, чи мав він право таке говорити, чи міг він це зробити - я досі не впевнена. Може в мене тоді був стокгольмський синдром і я хотіла захистити чоловіка. Може чоловік і справді скориставшись тим що він старший, а я мала, дурна, недосвідчена, і він отримав те, що хотів, а брати відповідальність був не зацікавлений. Може він справді хотів просто відкласти одруження, щоб ми обоє краще пізнали один одного і подорослішали. Власне, коли в нас був секс, мені вже було 17, це наче вік згоди, і я не була проти. Але я боялася, що тато це зробить, і тоді буде погано всім.