08.07.26

***

08.07.26, 11:00

Я пишу тут про наболіле, почала писати, бо не витримувала і не бачила ні можливості вирішити проблеми, ні кому виговоритися. 

Я помічаю, що так охоче приймаю коментарі, в яких йдеться про негатив в сторону мого чоловіка, про підтвердження підозр щодо нього. 

І в той же час - розумію, що всі мої підозри і негатив до чоловіка значною мірою можуть підсилюватися моїми проекціями. Бо я не біла і пухнаста. І в мене за спиною чимало помилок та ганебних вчинків. 

Я намагаюся розібратися, не просто скинувши всю провину на чоловіка, а врахувати і свій внесок в те, яке сімейне життя ми збудували. І, чесно, мені не просто показувати свої негативні сторони, знаючи, що це викличе негатив в мою сторону. Але це правда. Реальність, яка важливіша, ніж те, як це виглядає зі сторони.

***

08.07.26, 21:20

Сьогодні мені погано фізично. Дивне співпадіння, але ближче до вечора, незадовго до приходу чоловіка, в мене починає спазмуватися грудна клітка і живіт. Розумію, що є фактор стресу, але щоб аж настільки... 

До того ж сьогодні я не планувала працювати ввечері в саду через погоду. Тож передбачалося проведення часу поруч з ним. 

Це ж наскільки впливають стосунки на стан. Не думаю, що це співпадіння. 

Попередній період мені вдавалося витримувати за рахунок того, що я вечорами відволікалася на сад-город, потім готування вечері, потім купання і ще інколи діти просять побути в їхній кімнаті, поки вони заснуть. Також попередні дні я багато писала, і можливо це теж зменшує моє психоемоційне напруження. Сьогодні ж я писала мало, бо вирішила більше часу попрацювати за комп'ютером, сподіваючись, що рано чи пізно це дасть мені нормальний влаcний дохід.

На вечір було вже дуже погано. Чоловік з роботи приїхав трохи пізніше, ніж зазвичай. Зазвичай я через таке переживаю, але цього разу старалася не звертати увагу. Я двічі зробила дихальну гімнастику, потім медитацію, і мені це не допомогло. Далі я вирішила зробити кілька вправ для зняття спазмів і зажимів. Мені так і не стало краще. В мене почалася печія. І якось ставоло все гірше. Я попила багато води і викликала рвоту. Після цього печія минула, але відчуття спазмів не пройшло. 

Я прийняла гарячий душ, і мені на трохи стало легше. Поїла відвареного рису. Взяла з собою в ліжко грілку. Ніби як легше, але таке відчуття, що мій стан тримається на ниточці. 

Такі моменти з сильними затисками, спазмами в мене вже бували якраз на фоні стресу. Тому я з одного боку спокійна, що я це вже проходила, було важко, але це минало. Тож і цього разу має минути. 

З іншого боку страшно за здоров'я. Бо я досі тут. Стресую хронічно через стосунки. І звісно всі навколо типу хороші, це просто я не так все сприймаю.

І не бачу можливості переїхати, навіть на тимчасово. І страшно, що буде, якщо мені самій, чи коли я буду сама з дітьми, стане погано, і що я тоді робитиму. 

Та ось зараз мені погано, і я типу не сама. Чоловік знає, що мені погано. Спочатку - не пропонує нічого, ніякої допомоги, ніякої турботи. Потім я сиділа, пила теплу воду, мені геть погано, він мені задає якісь тупі питання ні про що, щось там стосовно його роботи, типу чи я не знаю щось там... Я кажу, будь ласка, не чіпай мене, мені погано. 

Потім він ще питає щось типу, чи може випити якесь знеболювальне, чи що. Я кажу, що боюся, бо ж знеболювальне подразнює ШКТ. Нуль ласки, нуль ніжності, нуль турботи, присутності, співчуття. Далі він йде тупо в іншу кімнату, нібито йому там треба з братом пошукати якусь інформацію. Я з жахливим самопочуттям залишаюся сам на сам.

Та, власне, найгірше в цій ситуації хотіти від нього чуйності, уваги, піклування. Цього ніколи не було. І не з'явиться від того, що мені погано.

А якщо я скажу, агов, мені погано, чому ти не проявиш до мене якесь людське співчуття, чому не попіклуєшся, не побудеш поруч?! В нього буде відповідь беззаперечна: - ти ж сама сказала, не чіпати тебе, - я ж пропонував випити знеболювальне... 

Типу, залишаюся з болем сам на сам - сама винна. А саме смішне, що цей біль від спазмів, що виникають саме на фоні конфліктів в стосунках. В яких ніколи, що б я не робила, не настає конструктивне вирішення, якісна розрядка, який-небудь результат в сторону вирішення  проблемних питань. Просто негатив зливається на мене. І я всотую відчай, безвихідь, біль. А потім - сама ж винна. 

Я розумію одне - треба щосили тікати звідси. Ніколи, ніколи нічого не налагодиться. Не сподіватися. Ні на що не зважати - ніщо не буде налагодженням  після всього, що було. 

Це жахливо.

***

08.07.26, 21:50

Я зараз в дратівливому стані і в мене психологічно таке відчуття, ніби я от-от вибухну, або ж насправді - зламаюся, розіб'юся на друзки. Навіть фізично це відображається в моєму стані. Цей біль від спазму. І це очікування, що мене от-от вирве від будь-якого необережного руху... 

Я знаю, чого мені зараз бракує. Дуже бракує людини. Живої людини поруч. Яка може побачити мене, проемпатувати.  Але такої нема. Я маю на увазі дорослої небайдужої люди. 

Коли до мене підходить дитина, то я дратуюся і прошу її сьогодні мене не чіпати та піти в свою кімнату. Дітям я даю підтримку, розуміння, але брати це від них я не можу і не повинна, бо це стосується дорослих питань. 

Якщо звернутися до чоловіка - величезний ризик, що він просто вжене мене у відчай ще глибше. Про свекруху взагалі мовчу. Чоловіковий брат, який тут також зараз проживає на час відпустки - це також  не людина, яка може підтримати. 

В мене немає друзів, хто може побути підтримкою в таких ситуаціях. В цьому місті я працювала тільки дистанційно, тож колег нема. Просто так з кимось знайомитися для дружби чомусь не випало. Чоловікова сестра, яка теж в цьому місті, не підтримувала мене в особливо важкі моменти, а просто залишалася осторонь. Тож я просто у вакуумі.