02.07.26

***

02.07.26, 00:20
Деякі люди в тредсі пишуть мені, що я задовбала з своїми дописами, і не блокуються. Тому їх блокую я, і очевидний негатив та хейт буду блокувати і надалі.

Мій блог, моє письмо - мій інструмент, щоб пережити важкі часи, витримати наболіле, взяти підтримку. Підтримати своєю відвертістю і тих, хто пережив або переживає щось подібне.

Мої публікації набирають величезні охоплення і цілу купу реакцій. І це з одного боку надихає, а з іншого — втомлює, інколи напружує і тривожить.

Насправді важко витримувати негатив у відповідь на таке відверте розкриття, на яке я наважилася в цьому блозі.

Але розумію, що це і є ціна, ціна говоріння, ціна розкриття. А мені це письмо потрібне, і саме в такому вигляді, коли це може прочитати хтось і відреагувати. Це допомагає мені краще зрозуміти себе і різні ситуації.

***

02.07.26, 11:20
Коли мої дописи залітають на сотні тисяч переглядів, і я отримую чимало реакцій на написане, мені важко відірватися від телефону. Я читаю коментарі, в надії знайти там щось нове. Той пазл, якого не вистачає, щоб все склалося, вирішилося, владналося. Досі його не знайшла. Тим не менш, я себе відбудовую, по мікрочастинках. Відновлюю свою опору. Вириваюсь з вигорання. Кожна моя історія, кожна описана ситуація - мікрокрочок, щоб почути себе. Сподіваюся, я виберуся і не зламаюсь.

Я хочу, щоб мою історію прочитали ті, хто переживає подібне потребує підтримки. Тому прошу вас підтримки, лайками, коментарями, підписками на мене тут і на Букнеті.

І, якщо чесно, я мрію реалізуватися як автор. Писати про все, як є - мабуть, не звична тактика. Не знаю, чи витримаю я цей шлях. Хотілося б.

Для мене це самотерапія і водночас можливість показати іншим неприкрашене, незрежесоване, справжнє життя. З тим самим хаосом, проблемами, сумнівами, помилками, з негарними емоціями, так, як все відбувається і відчувається в моєму реальному житті.

***

02.07.26, 12:10
Я не спілкуюся з батьками, років 6-7. Не їжджу в гості, не розмовляю по телефону. Максимум - формальні привітання в родинному чаті, і ті не завжди, раніше коли мені вистачало грошей, передавала родичами подарунки на свята або просто гроші, інколи вони мені. Припинила тісне спілкування, коли усвідомила свої дитячі травми, весь той жах, який мені довелося пережити в дитинстві.

Це сталося не одразу, а коли я вже років 6-7 жила окремо від них, коли вже підростала моя менша дитина, коли я вже якийсь власний батьківський досвід мала вже з двома дітьми, і вже не могла збагнути, як Так можна було чинити з дітьми.

"Дозвіл" не їхати до батьків я остаточно отримала вже коли була кілька місяців в терапії. Мій психотерапевт, як я зрозуміла пізніше, був не найкращою людиною і не найкращим фахівцем, але саме він, саме такий психотерапевт зміг допомогти мені хоч трохи зрушити, побачити своє життя, почати вибиратися з моєї тотальної тривожності, та зараз не про це. Зараз інколи чую від своїх інших родичів, що батьки не розуміють, чому я до них не приїжджаю. А мені здається більш незрозумілим, чому до них Приїжджають інші. Але це їхнє життя і їхня особиста справа.

Той факт, що я не спілкуюся з батьками, став однією з улюблених тем для свекрухи, щоб булити мене.

Коли якісь непорозуміння і я не погоджуюся мовчки все стерпіти і чинити по її, як колись, вона починає говорити, що мене батьки погано виховали. А, і окремо її сильно турбує те, що батьки не приїжджають роками до мене (той факт, що я їх взагалі то не запрошую і не бажаю бачити, а також те, що з їхнім здоров'ям далекі поїздки з невідомо якою метою - не найкраща ідея її зовсім не турбує, хоча навіть без втручання в моє життя, без спілкування і будь-якого мого догоджання, відколи я одружилась, мої батьки фінансово в рази більше допомогти мені, нашій сім'ї і дітям, ніж свекруха). На фоні цього вона полюбляє втирати, що я ненормальна, як і мої батьки.

Коли вона говорить або чинить якусь крінжатину, і я даю відсіч, її улюблене - а якби твоя мама так сказала, ти б так само відповіла? Ну, кагбе, моєї мами тут немає, і так, я з нею не спілкуюся.

Свекруха намагається мені втерти, ніби мої батьки якісь фігові (відкрила Америку), а найцікавіше - ніби в цьому винна і за це відповідаю я, і відповідно - і я фігова.

Але цього їй виявилося недостатньо, тож вона почала підбирати образи на кшталт цього: - ти що, з інтернату? ти в інтернаті виросла? в інтернаті і то діти кращі!

А тепер цікавинка, яка побила всі рекорди абсурду: - ти часом не циганка?

Для розуміння контексту: - я світлошкіра, блакитноока русявка.

Все дитинство і до 18 я прожила в своїй сім'ї. Дисфункціональній сім'ї, в якій були мабуть всі можливі різновиди крінжу (єдине чого не було - нікого не вбили, і, наскільки знаю, ніхто не вживав наркотики, все решта - в повному комплекті). Чи було б мені в інтернаті краще - не знаю.

Але використати як аргумент щоб мене принизити те, що мої батьки хрінові, і в цьому винна я, що я з інтернату, або що я взагалі циганка - в мою логіку це ніяк не може вкластися.

Раніше боліло, коли використовували якісь згадки про інтернат, бо в дитинстві деякі родичі погрожували здати мене в інтернат (гидко, бо я була суперскромною і слухняною дитиною, відмінницею, яка до того ж ще й пахала вдома на фермі й на городі, і готувала-прибирала на рівні з дорослими з 6-7 років... )

Боліло, коли говорили щось про те, що моя сім'я чи батьки ненормальні чи щось типу того, бо в дитинстві ще в школі багато булили за мою родину, хоча я, як дитина, взагалі ніяк не відповідала ні за батьків, ні за родину, ні за що в тому роді.    : За циганку взагалі диковина. Можливо свекруха спиралася на те, що моя мама чорнява і смаглява, і легкий відтінок шкіри я отримала від мами, все решта від тата. Тобто шкіра в мене хоч і світла, але є такий відтінок трохи жовтизни, чи це справді циганська кров з якихось далеких предків - не знаю. Але говорити що я циганка це взагалі для мене щось крінжове.