30.06.26

***

30.06.26, 00:20
Навіть при тому, що я пишу анонімно, я вагаюся, чи розповісти ту чи іншу деталь своєї історії. Я розумію, що люди бувають жорстокими, і те, що намагаєшся пробачити собі роками, може стати для когось приводом, щоб вилити на тебе цілий океан злості. Не зрозуміти, чому так і для чого, і як з цим жилося далі, а просто ненавидіти.

В моїй історії є моменти, через які я досі відчуваю незручність, прикрість. Можливо раніше мені було соромно за це, але зараз - сумно що так склалося.

Зараз мій чоловік спить, у нас наче період налагодження, але наскільки можна на це покладатися - я не знаю, бо останнім часом конфлікти, що доходять до розмов про розлучення чи не щотижня. І навіть коли у нас все мирно, тривога не відступає.

Можливо тому я обдумую, як все було, чому до цього дійшло, що стало причиною...

***

30.06.26, 10:40

Історія, про яку чомусь досі страшно говорити.
Мені було десь 21, з чоловіком жили в свекрухи, в нас мала дитина менше 2 років, яку вже тоді за наполяганням чоловіка і свекрухи водили в садок. Чоловік на роботі, я працюю віддалено.

В нас з чоловіком зовсім ніякий контакт не клеїться. Я знервована тим, що він, по суті, вдома виконує психологічно роль чоловіка своєї мами - з нею господарює, вільний час дивиться новини по телику в її кімнаті, коли підходжу до нього, обнятися чи поговорити, то нервує, каже - дай хоч раз на день подивитися новини. Коли кажу що хочу від нього якоїсь уваги, психує, що як він не буде займатися господарством і ми залишимося ні з чим. Коли сварки зі свекрухою, він психує, а не захищає мене, і тим більше не дбає про те, щоб ми відділилися як сім'я.

Дитина в нас більш менш спокійна, але, мабуть що через раннє відвідування садочка, часто хворіє. В садочок переважно відводить він, вдома дитиною займаюся я, доглядаю, граюсь, щось намагаюся навчити. На прогулянки на природі недалеко від дому ходимо інколи з дитиною разом, для мене це як шанс поговорити про нас. В мене накопичені образи, я намагаюся це вирішити, він замикається, я злюся і б'юся об глуху стіну.

На спільному комп'ютері заходжу на його акаунти в соцмережах, і бачу, що він час від часу спілкується то з якимись подружками, то з колишніми дівчатами. Нервую, але не зізнаюся, бо соромно. Не можна зізнаватися, що я така-сяка залізла на його акаунт і читала його переписки без дозволу. Я бішуся, але це замовчую.

У відпустку він їде в подорож зі своїми друзями. Мене з дитиною відправляє до моїх батьків. Так, ніби це цілком собі нормально і в цьому немає нічого такого.

Я на той момент вже трохи освоїлася на фрілансі, назбирала грошей, доклала подаровані родичами. Купила свій перший власний ноутбук. Для когось це просто річ. Для мене - символ свободи. Я, фрілансерка, з власним ноутбуком - значить будь-де на себе зароблю.

Коли я приїжджаю до батьків, поки він у відпустці з друзями, я вже з якогось боку думаю про це не як просто про гостювання, а як про те, що ми все-одно розійдемося.

Мені в соцмережах пише якийсь мужчина. Пропонує піти на каву. Я спочатку відмовляюся. А потім таки наважуюся. Вночі перед тим я молила Бога допомогти мені зрозуміти, як бути далі у стосунках, бо дуже погано і я не витримую. Коли я передумала і погодилася на ту зустріч - думала про це як про те, що це мені Бог послав ось таке рішення.

Пізніше я думала про це з різних ракурсів - що оце так Бог жартівник, що послав мені Таке рішення (жартую). Думала і про те, що думати на той момент, що ми з чоловіком і так вже розходимося - було самообманом і самовиправданням, бо ми були в хронічних конфліктах, в нас було невдоволення і проблеми, але питання розлучення не проговорювалося і не було оформлене.

Ми переписувалися з тим мужчиною. Він був одружений, йому 28, теж має дитину, на 2 роки старшу за мою. На питання про те, чи одружений, він сказав, що співмешкає з дружиною через дитину. Я відповіла про себе тим самим.
Він одного дня спершу назначив зустріч, потім відмінив. На наступний день врешті таки приїхав зустрітись.

Я вклала дитину спати і залишила вперше на старшу сестру, яка на той момент жила з батьками. Самі батьки про мої розваги нічого не знали, бо ми були в частині дому з окремим входом. З ним домовилась про зустріч не біля мого дому, а трохи далі.

Мені було тривожно, і страшно з якогось боку, і сумніви, чи правильно я роблю, але я відкидала всі ці думки, сумніви і страхи. Був якийсь драйв, від того, що я комусь ще цікава, що хтось ще хоче зі мною зустрітися, наче це неабищо. І злість, образа на чоловіка була тут дуже суттєвим фактором.

Я зустрілася з тим мужчиною, запропонувала, щоб ми від'їхали на одну дорогу, де, як я думала, майже ніхто не їздить, і ми зможемо просто посидіти в машині та поговорити. Насправді виявилося, що на тій дорозі їздило чимало авто, але це вже окрема тема...

Він привіз нам обом по бірміксу, в нього лимонний, в мене вишневий. Це був найсмачніший бірмікс в моєму житті. А той факт, що цей мужчина дозволив собі випити, хай навіть слабоалкоголку за кермом чомусь не надто мене тоді насторожив.

Десь годину чи дві ми просто сиділи і розмовляли. Це було справді чарівно. Я відчула себе живою. Через те, що я комусь цікава, що хтось може і хоче зі мною годину говорити, і вся ця увага - мені. До того ж на той момент я була все ще тією, дуже замкнутою, скованою, закомплексованою, сором'язливою дівчиною. І те, що мені вдалося ось так спокійно і нормально розмовляти, і про щось глибоко особисте, і про щось просте та узагальнене, це було якимось дивом.

Раптом мені подзвонила сестра, що моя дитина прокинулася і плаче, і вона не знає, як заспокоїти. Тоді я сказала цьому мужчині, що мені час повертатися до дитини.

Він раптом накинувся на мене з поцілунком. І я його не відштовхнула, а включилась на всі сто. Потім - палкі обійми і дотики. Поцілунки всюди. Прямо там, в машині. Моя шкіра пам'ятала його дотики ще дуже довго.

В моменті, коли це відбувалося, мені все це було якось ніяково, хоча і не було сили відштовхнути. Чи була я готова до такого, і чи очікувала я на це, погоджуючись зустрітися в нічний час з малознайомим чоловіком, і сідаючи до нього в авто - не знаю.

Якби він мені не сподобався, це було б для мене огидним і відчувалося б як напад.

Але він мені сподобався, і був мені приємним, і ніхто в житті ще не був мені таким приємним, як він, тому це відчувалося як пристрасть.

Хвилин 5 таких палких поцілунків і пестощів, а тоді він підвіз мене ближче до дому моїх батьків.

На прощання я від нього чогось чекала, думаючи, що те, що між нами сталося, щось означає. Але він, побачивши мій вичікувальний погляд, ніби вимушено чмокнув на прощання.

Дуже скоро він мене заблокував. Ще питав, чи раптом я нічого не говорила його дружині. Я не говорила, лише стежила за ним в соцмережах.

Інколи мені здавалося, що насправді мене зачепив не він сам як особистість, а те, що він мене заблокував після такого.
Потім ще впродовж майже 10 років він час від часу сам виходив на зв'язок, але це вже інша історія.

Після відпустки мій чоловік приїхав зустрітися. Наобіцяв, що ми все налагодимо і виправимо. Я повернулася до нього.
Здається, моє почуття провини за зустріч з тим мужчиною під час нашої з чоловіком розлуки було саме тим, що так довго мене тримало у відносинах з чоловіком, які подекуди були нестерпними.