26.06.26

***

26.06.26, 12:30
Сьогодні в мене непоганий ранок.

Самопочуття - ніби я складаюся з різних шматків. Одні шматки - це щось наповнене радістю, натхненням, вірою в себе, спокоєм, свободою. Інші - тривогою, відчаєм, страхом, соромом, провиною.

Мій день починається з телефону. Я перевіряю тредс, а також сайт, на якому я намагаюся працювати дистанційно, щоб заробити хоч якісь гроші в тих обставинах, які є.

Мені піднімають настрій реакції на мої публікації в тредсі. Ніби я не повністю втрачена. Хтось готовий мене бачити і навіть - підтримати.

Моя дистанційна робота, якою я сподіваюся заробити хоч щось дає перші результати. Кілька нещасних доларів за червень. Але я змогла це зробити, в такому стані, в таких умовах, до того ж це та справа, яка, якщо не закину, буде давати більше і більше з часом.
Перед цим я займалася рукоділлям, але останнім часом в цій сфері в мене було все дуже погано. Продала один виріб наприкінці весни, а в цілому - було більше витрат ніж прибутків. Хоча розумом розумію, що завадили мені заробляти нормально чи хоча б помірно мої комплекси і мій стан. Але я вже вигоріла, щоб пробувати ще, тому рукоділля відклала і з червня взялася за фріланс. Побачу, що з цього вийде.

Під час навчального року я намагалася знайти "нормальну" роботу. Нормальну на думку чоловіка, свекрухи, чоловікової сестри і тд. Тобто офлайнову.

В нашому населеному пункті немає майже нічого. В мене немає вищої освіти, щоб піти працювати в школу, садок, аптеку, поліклініку чи якусь держустанову. Тож я намагалася влаштуватися в магазин. В одному навіть була на стажуванні.

Умови для мене були важкі, неприйнятні і на мою думку невиправдані відносно пропонованої зарплатні. Але я була готова викластися на повну і максимально старатися, бо дуже хотіла заробити собі на навчання в автошколі, щоб хоч якось зрушити з мертвої точки і хоч трохи покращити своє життя. Проте нічого не склалося. Через деякий час мені сказали, що я не підходжу.

Здається, я не сподобалася старшому продавцеві, який наймає і координує колектив. Прозвучала претензія, що я мало розмовляю, що не зможу за касою працювати, і даремно ми витратимо час та нерви на оформлення.

Я, закомплексована людина, яка до цього майже ніколи не працювала на офЛайновій роботі повірила. Що я не підходжу, що я не достатня.

Хоча це не зовсім вкладається в мою логіку. Бо за ті кілька днів я дуже старалася і допомагала людям. В 95% я дуже бережно консультувала кожну людину, яка потребувала допомоги, і кожен, виходячи з магазину щиро дякував мені. Я включала і працювала для людей. Я почувалася зворушено, що могла їм допомогти, і, думаю, вони відчували мою відданість роботі та старання допомогти. Так, у двох випадках я розгубилася і трохи відмежувалася, але всі інші десятки людей отримали мою допомогу. І я сподівалася, що з досвідом навчуся і адаптуюся. Але мене не прийняли.

Я старалася не втрачати віри і шукала ще. Ще кілька співбесід і заповнених анкет. Але все було марно.

Наскільки я зрозуміла, не дуже сподобалося те, що я повідомила про таку обставину, що мені доведеться відлучатися на декілька хвилин, коли потрібно забрати зі школи дитину. А може я справді не підходжу на посаду продавця.

Ще я думаю про те, що роботодавці могли відчувати моє виснаження, спустошеність, нестачу енергію, тож і не довірили мені роботу.

Я розчарувалася і перестала шукати.

З іншого боку я розуміла, що ось ці умови, які мені могли запропонувати місцеві магазинчики, рабство за копійки, яке не варте втрати нервів, здоров'я, часу, перспектив, а головне - втрати можливості піклуватися про дітей, бути з ними на зв'язку, бути доступною, коли я буду потрібна. Крім всього цей рік був особливо складним і тривожним через війну, і не хотілося намагатися далі шукати те, що забере мене в дітей як опору за жалкі копійки.

Мабуть, на фоні цього всього мене так радує моя теперішня дистанційна робота, з якої зараз перші результати - це не просто жалкі копійки, а мізерний мізер, але я поруч з дітьми, я не залишила їх на тиранку-свекруху, і є імовірність, що коли я не закину, я невдовзі виросту до нормального доходу.

***

26.06.26, 13:30
Я не люблю п'ятниці, бо в чоловіка скорочений день, а далі - вихідні. Саме в цей період ми зазвичай найбільше сваримося. І в цьому всьому винна саме я.

Саме я провокую. Без мене він жив би мирним, спокійним життям. Без мене, була б тиша і спокій.

Я можу витримати будні, можу зціпивши зуби прийняти, що він дуже зайнятий на роботі. А вечорами ще й допомагає мамі. А потім ще й сад і город.

Мені важко, але ще впродовж буднів я майже не виражаю своє незадоволення. Це небезпечно. Я буду винна. Бо в нього - робота. Небезпечна і відповідальна. А він буде через мене недосипати або нервуватися, і тоді будуть наслідки. Від нього залежать люди.

Вихідні - портал в пекло. Я, яка тиждень стримувала себе і не відсвічувала чекаю, що ну тепер хоч в нього буде час, можливість, бажання приділити мені і дітям увагу. Налагодити контакт. Поговорити про нас, про майбутнє. Вирішити наші проблеми. Та просто побути.

Суботи: він везе маму на базар. Повертається, якщо пощастить - о 12. А далі - в мами для нього багато завдань. Господарство. Город.

Неділі: він іде зранку на рибалку, якщо пощастить з погодою. А що я хотіла - я в той час взагалі сплю і не поспішаю прокидатися. Іноді він повертається, а я ще навіть не приготувала сніданок.

Ну ок, готую, прибираю. Якщо після сніданку збираю з саду діткам ще якісь ягоди, на спеці втомлююся. Якщо ще якесь прибирання чи прання, я взагалі не маю часу перепочити, раз-два і вже обід потрібно готувати.

Потім ми збираємося кудись прогулятися. Себто, я збираю дітей, а він нервує, чому так довго.

Вихід з усіх кімнат через кухню. Перед тим, як ми кудись маємо піти, свекруха мусить перед нашим виходом почати смажити щось дуже смердюче. І це не разова акція, а регулярна. Якщо я, не дай Бог, щось скажу про це - вона почне психувати, чого це вона не може приготувати їсти що вона хоче і коли хоче. Він почне психувати, чому ми не зібралися раніше. І тут вже почну злитися я.

А якщо я розізлюся і висловлю своє невдоволення - я отримаю на краплю моєї злості цілий океан його злості. І на додачу претензію, чого це мені можна говорити про те, що мене турбує, а йому - ні. Що за несправедливість.

Це один з варіантів.