Глава 30. Епілог

-Я передумав!!! Касандро, дорога моя дівчинко, красуне моя, найкраща дружина у світі! - Кричав Тед.
-Колишня…
-Ну то й що, що колишня? Хіба ти зможеш просто так, от так безсердечно, відправити мене до праотців?
-Ти вже майже й так там.
-Я не хочу,- канючить, - я зрозумів, що тут краще. Я не хочу ніякого упокоєння.
-Касандро, то що ми будемо робити? - Макс вже нервував.
-Теде, я можу тебе упокоїти твою душу і без усіляких ритуалів. Усі ці дріб'язки й антураж тільки для тебе. Щоб ти почувався важливим. Мені й згода твоя не потрібна.

Тед після цих слів зовсім спохмурнів.

- Це що, він проти ще? -Макс дивився на мене, а потім переводив очі у пустоту, саме з нею, на його думку, я розмовляла. Ні, він чудово розумів, що так є дух мого колишнього чоловіка, проте він його не бачив і не чув.
-Не тільки проти, а він ще й наполягає на тому, щоб залишитися, бо йому, бачте, тут дуже цікаво.
-Кас, будь ласка… Я навіть обіцяю, що жодного разу не прокоментую твою роботу і навіть не буду влазити в розмови з небіжчиками. Ну хіба я думав, що той чолов'яга, що вже з місяць упокоївся, до чортів лахматих боїться привидів. Я ж нічого такого не хотів. Я і подумати не міг, що він повстане. Я чесно сам був шокований. Диви, в мене досі руки трясуться.
-Я і подумати не могла, що ти такий…
-Який?- Неначе і не розуміє, запитав примарний співбесідник.
-Блазень!
-Ой, не нервуйся так. Я, наприклад, теж не думав, що ти така!
-Яка така?
-Страшна некромантка і в тебе трупи бігають.
-Що!!! А хіба то не ти посприяв?!!! Все, упокою!!!
-Ну пробач, будь ласка, погарячкував. Я зовсім і не проти, що ти підіймаєш мертвих і дуже навіть задоволений усім. Кас?
-Так, народе, живий і мертвий! Мені вже набридло тут бути спостерігачем у ваших сімейних чварах. Тож я пішов. Потім мені розкажете до чого ви прийшли, - не витримав Макс і вийшов з кабінету, нервово гримнув дверима. Але за хвилину постукав, заглянув і повідомив про відвідувача.

-Добрий день! -Привітався чоловік, - Я Ларі Колтон, приїхав за тілом дружини, а мені сказали, що Ви хотіли зі мною поговорити й особисто віддати висновок.

Було помітно, що відвідувач нервує. Руки то засував в кишені то висував, переступав з ноги на ногу і намагався не дивитися в очі.

-Містере Колтон, я знаю, що Ви допомогли Вашій дружині полегшити її тяжке буття.

Чоловік зблід, губи затремтіли, чи то від страху, що його розкрили, чи то від бажання розплакатися.

-Скільки Ви хочете?- Прямо запитав і нарешті подивився мені в очі.
-Ви не жалкуєте? -Також прямо запитала я.
-Ні. Я дуже любив Ребеку, мені завжди буде її не вистачати, але дозволити їй і далі так мучитися, я більше не міг.
-Я не збираюся здавати вас поліції. Хотіла передати Вам її останню волю.
-Звідки Ви знаєте, якою її воля була?
-Вона мені сама сказала…
-Та Ви божевільна! Чи Ви просто вирішили з мене познущатися?!
-Вона просила передати, що не тримає на Вас образи та навіть вдячна, що Ви допомогли їй знайти спокій. Що їй прикро за повні горшки, на сотні неоплачених чеків і постійну турботу. Їй більше не боляче. - Всупереч його нервовості і недовіру продовжила я. - А ще вона просила передати, що дякує Вам за все і що Ви кохання усього її життя.

Скептицизм і роздратованість змінилися на зворушливість, біль втрати промайнула на обличчі містера Колтона, в очах стояли сльози.

-Вона ще тут? -Почав оглядатися чоловік.
-Ні, вона вже пішла, - пролунав дитячий голос, - вона пішла щасливою.
-Ти хто? -Запитали ми разом з чоловіком покійної, дивлячись на дівчинку років десяти, невідомо звідки тут з’явившись.

Вона радісно посміхалася і, здавалося, що їй байдуже на наші питання. А ще я відмітила, що дівчинка дивиться на Теда. Невже бачить? Хто ж це дитя?
Я швидко попрощалася з розчуленим чоловіком, а потім присіла перед дитиною.

-Ти його бачиш? -Запитала про примару.
-Так.
-А місис Колтон теж бачила?
-Це та жінка, чий чоловік щойно тут був? -Я кивнула головою.
-Так бачила.
-Як тебе звуть і звідки ти тут?
-Я Ханна, мене тітка сюди привела. У Вас тут так класно. Мені подобається. Можна я буду до вас приходити?
-Ханно, морг це не місце для маленької дівчинки.
-Я вже не маленька,- обурилася дитина.
-Гадаю, що ти права. Пішли пошукаємо твою тітоньку, - протягнула руки, але нікуди йти не довелося, бо двері без стуку відчинилися і захекана та трохи розгублена, що геть на неї не схоже, влетіла міс Гарде.
-О, Боже! Дитино, я геть з ніг збилася. Просила ж посидіти кілька хвилинок спокійно на місці. Міс Грейв, вибачте, будь ласка, не вгледіла.
-Я не знала, що у Вас є племінниця, - не тільки я здивувалася, очі мого колишнього теж полізли на лоб.
-Тут таке сталося. Біда сталася… А я не змогла відмовитися… - похапцем говорила жінка, поглядаючи на Ханну, аби не сказати зайвого.
-Я не маленька! Чого я там не знаю? Моя мама померла, - подивилася на мене з викликом, - а батько Харван і він не може мене виховувати. Тож тітонька Брунгільда…
-ЇЇ звуть Брунгільда?! Це апогей!! - Не витримав Тед.
-Не перебивайте мене, - звернулася мала до примари,- отже тітонька взяла мене на виховання, бо інших родичів жінок в мене не має. От так! І нічого тут ходити й мимрити, я все сама знаю.
-Зрозуміло. Дякую, що пояснила. Міс Гарде, я дуже Вами пишаюся, але Ханні не місце тут.
-Вона ж Харван, - зауважила жінка, - саме тут їй і місце!
-Ні, ні, ні і ще раз, ні,- я була категорично налаштована. Навіть якщо мала і Харван. Дітям не місце в морзі.
-А мені мала подобається,- раптом обірвався Тед і дівчина посміхнулася в пустоту.
-З яких це пір тобі подобаються діти?- На що він просто знизив плечима, не відводячи очі від дівчинки. І тут мене пронизала здогадка.
-Міс Гарде, а Ви чуєте лікаря Уокера?
-Ну не зовсім, щоб чула, відчуваю коливання енергії. Невдоволення або радість, нервовість або спокій.
-А ти, Ханно, виходить і чітко його бачиш, і чуєш?
-Так,- радісно викрикнула мала,- то мені можна до вас приходити тоді?
-Під вашу відповідальність,- суворо кинула міс Гарде і повернувшись до примари,- і тебе тепер це теж стосується, якщо не хочеш розвіятися, звісно.