Глава 29

Повітря стало холодним, з подихом Дакіруса вийшов клубок пару. По такому байдужому, кам'яному обличчю пробігли здивування і сум'яття. В останню мить я помітила, щось схоже на розгубленість і подив.
Моє тіло похило голову на бік і прискіпливо розглядало чоловіка.

- Кажеш, що дуже вдало від мене ховаєшся?- Неначе брязкнув метал у пустій кімнаті, пролунав голос.

Дакірус позадкував. Моє скуйовджене волосся розлетілося, немов порив вітру підняв їх догори. Рухи на диво були дуже плавні та здавалося, що ноги ледь торкаються землі. Тіло плило в бік адвоката, який все продовжував задкувати до виходу.

-Остіне, - ніжним жіночим голосом пролунало, так не схоже на те, що було. І руки потяглися до чоловіка, неначе в бажанні приголубити.
-Мамо? - В голосі було питання, благання і розпач.
- Майже, - скрипучий сміх привів чоловіка до нервового тремтіння і обійми зіткнулися на спині чоловіка,- "Майже".

Той жах, який маскою застиг на обличчі Дакіруса, залишив мене байдужою, але дуже зацікавив, я збоку, немов дослідник і вчений, споглядала за картиною та тішилася. Спершу мене збентежило моє задоволення від тих емоцій, які зараз відчував повірений моєї бабці. Бо для мене не притаманно отримувати радість від чужих страждань. Але... Так, саме це "але" грало свою роль. Ця недолюдина заслуговувала на це і тому кожна сива волосина, яка з'являлася на його голові приносила мені ні з чим не зрівняну насолоду. Обличчя, перекошене від страху, рот, який хапав повітря. Хоч би серцевий приступ його не схопив. Усе моє естетство хоче продовжити його муки. Моя люба хрещена немов почула моє бажання і розтулила свої міцні обійми. На холодний бетон впало постаріле і перекошене від інсульту тіло колись здорового і дихаючого життям чоловіка. Зараз його волосся було повністю сиве, він щось бормотів і не міг підвестися.

- Помучиться ще трохи,- звернулася вона до мене. -А тепер вперед, моя дівчинко. Тобі це до снаги.

Як я вийшла зі свого заточення, як охоронець, який відкрив на стук двері та розгубився, побачивши Дакіруса на підлозі, пропустив ніжні обійми смерті, то не та історія, яку я б хотіла повідати. Вже я у своєму тілі рухалася вперед, як месник смерті. Волосся розвивалося, холодна посмішка на обличчі бентежила тих, хто мене бачив. Не знаю, як я виглядала в той момент, але ніхто не наважився мене зупинити. Я вперше в житті була настільки впевнена в собі, рішуче налаштована покарати усіх кривдників, усіх покидьків. Я рухалася і здавалося, що все потойбіччя рухається разом зі мною.

- Де?- Запитала я застиглого чоловіка, який притискався спиною до стіни, з надією, що я просто пройду повз.
-И..и,- показуючи напрямок рукою, невзмозі вимовити й слова.
- Вперед,- наказала йому, не впізнаючи свій голос.

Чолов'яга кинувся вперед, відкриваючи мені замок. Я зайшла у розчинені двері, а чоловік кинувся навтьоки. На підлозі лежала зв'язана міс Гарде, з розбитою головою. Вона була жива, мені не треба було і перевіряти, я й так це знала. Оскільки поряд нікого не було, я нахилилася, щоб її розв'язати.
Вона прийшла до тями й замимрила, не зовсім розуміючи, де вона, що з нею відбувається і хто поряд.

- Заспокойтеся, міс Гарде. З Вами все буде добре.
- Касандро... Слава богу...,- як би боляче і тяжко їй не було, але вона піднялася, важко дихаючи і стогнучи.- Як все кепсько сталося. Як же так? Що тепер робити?
Потім поглянувши на мене, трохи відсахнулася.
-Все серйозно дуже, так?- Чи то питаючи, чи то стверджуючи, промовила вона розглядаючи мене.
-Йти зможете? -Запитала не відповідаючи їй.
-Зможу.- Запевнила мене.

- Далеко зібралися? - почула від дверей і обернулася.
- Я не повірив цьому бовдуру, коли він мені кричав, що мерці повстали. Тепер бачу, що він і справді мав рацію. Ви лячно виглядаєте,- здивовано промовив Дюк, тримаючи нас з міс Нардеп під прицілом пістолета. Очі його палали божевіллям. Він сіпався.

- Дакірус живий?
-Живий, але навряд чи він чимось зможе Вам зарадити. Його стан характеризується як вкрай важкий,- посміхаючись відповіла хлопцю.
- Я й справді Вас боюсь, тож краще не провокуйте мене!- Прокричав він.- Мені вже не має чого втрачати. Була надія, що Остін вирулить ситуацію, тепер бачу, що тільки я сам собі можу допомогти.
- Що ж так?
- О, так. Ви зараз радієте і тішитеся. Але Ви не вийдете звідси живими! І поки Ваші рятівники доберуться сюди вниз і знайдуть Ваші тіла, я буду вже далеко.
-А що, звідси є вихід?- Дражнила я молодика. І як би дивно це не звучало, але я була повністю спокійна і холодна.
Схоже, що моє питання потрапило в ціль. Розуміння, що він в пасці промайнуло на обличчі.
-Дідько. Але ...- і не встиг договорити, як пролунав постріл і тіло впало обличчям вниз, пістолет полетів під ноги міс Гарде, а на вході стояв Ітан.

- Хотів його тварюку роздерти, але хвилювався, що не встигну. Радий, що Ви в порядку. - Він так щиро був радий мене бачити. Його погляд говорив мені про це.
-Я теж рада тебе бачити і що з тобою все добре і ти знову з нами,- посміхнулася йому.
-Потім помилуєтеся, молодь,- суворо наказала міс Гарде, підбираючи пістолет з підлоги та засновуючи його в кишеню. Я навіть не стала дивуватися, як він туди вмістився. Міс Гарде-це міс Гарде і цим все сказано. На німе питання Хансінгена, просто відповіла:" в господарстві знадобиться".
- Гівно,- плюнула на лежачого Дюка і пішла на вихід.
Ми ж стояли один проти одного і не зрушили з місця.
-Я радий, що встиг.
- Добре, що ти зміг обернутися.
- Завдяки тобі, - він так мене розглядав, що я мимоволі почала ніяковіти, - я скучив.
- Я жахливо виглядаю...,- почала була я.
- Ти прекрасна у своїй жахливості... тільки волосся трохи вилилося з зачіски. - Запевнив мене Ітан.
- Дональд.. Макс....
- Важкі, але живі. Є надія. - І схлинувши камінь з душі, приніс сльози полегшання.
Чоловік мене обняв заспокоюючи.
- Нічого Касандро, вже все позаду.