Глава 27

Холодно. Сиро і сіро. Немов молочний кисіль огортає з усіх сторін. Зовсім поряд хтось важко дихає. Обертаючись нікого і нічого не бачу. Але відчуваю. Поряд і справді хтось є. Точніше їх багато, вони всюди. Душі, які застрягли і саме тут вони ховаються від пані з косою. Я не розумію їх дій, бо вже особисто з нею знайома. Нехай вона холодна і здається суворою і байдужою, можливо жорстокою, але насправді - турботлива і лагідна. Кожного пригорне, пожаліє, вилікує, забере в нього гіркі спогади, позбавить болі та життєвих турбот. Навіщо її боятися, від неї ховатися? А ці бідолашні душі тут жмуться, тиснуться одна до одної, немов у консервній банці, їх так багато, їм погано, гірко. Їх мучать сумніві, я відчуваю. Їм ще болить, хоч і не мають вони фізичного тіла, бідкаються, стогнуть, плачуть. На когось давить не правильно прожите життя, у когось залишилися незакінчені справи. О, тут є і ті, про кого досі говорять. Страшні, спотворені, злі й понівечені души. Їм усім страшно, я відчуваю це. І від того боляче і ніяково. Хочеться піти звідси й швидко. Але куди? А що я тут роблю? І як я довго тут вже знаходжусь.

Колихаюсь в такт з іншими душами та повільно рухаюся туди сюди. Десь глибоко в собі відчуваю, що мені тут не місце. Що я тут у справах. От тільки в яких? Мені тут не подобається. Погане місце, важке. Але тут є той, хто мені потрібен. Хто? Айзек! Як я могла забути? Я прийшла сюди по душу харвана. Що я маю робити, щоб знайти його в такій колотнечі? Треба зібратися. Якщо до цієї миті я рухалася в невідомому напрямку, в якому мене несло потоком душ, немов хтось організував їх рух, то зараз я зупинилася. На мене постійно хтось наштовхувався, а потім оминав і так раз у раз. Я оглядалась, але бачила лише сірий молочний коктейль, який рухався.

Закрила очі, відсторонилася від присутності інших душ поряд. Моєї покровительки не було поряд, тут я не відчувала смерть, тільки біль страх, тугу, розпач. Жодної еманації смерті. Це було так дивно. Я не знала Айзека при житті, тож не мала уявлення, як його відчути, навіть фотографії його не бачила. Знаю тільки що він харван. Дурепа, треба було спочатку розпитати міс Гарде, а вже потім пірнати у міжгрань.

-Айзеку! -Просто закричала я,- Айзеку!

От чесно, я взагалі не розуміла, навіщо кричала.

В якусь мить стало навіть смішно від свого вчинку. Але сіра маса втратила упорядкований, послідовний рух. Здавалося, що хтось рухається в мій бік, проти течії, а з іншого боку і ззаду потік прискорився. Тут раптово відчула, що і збоку течія змінила напрямок. Хаотичність, яка порушила невідомий мені план і дійства почала лякати.

"Поможи",- пролунало зовсім поряд і по шиї побігли сироти, а волосся зарухалося на потилиці. Я не з лякливих, особливо дивлячись на події останнього часу, але зараз і справді стало лячно. По-перше, уся безкінечна маса загублених душ гуділа, і, здавалося, що от-от вибухне, тим паче, що рухалася вона у мій бік погрожуючи розірвати чи знести. По-друге, я не знала як повернутися і знайти шлях до свого тіла, і це лякало понад усе. Спроби зосередитися нічого не дали. Назрівала паніка. Друга паніка в моєму житті. І якщо першого разу мені пощастило зустріти харванів, то зараз мої самовпевненість й нерозважливість можуть стати моїм кінцем.

Зазвичай у такі моменти люди звертаються до Бога. Я ж людина невіруюча. Чи то в силу своєї професії, бо дар я отримала пізніше, коли вже сформувався мій світогляд і релігійні погляди. Зараз маючи такі здібності, я вже точно розуміла, що все і цьому житті, і в смерті не так, як нам розповідають з дитинства. Тож звертатися за допомогою до Господа я не буду. До смерті? Теж не має сенсу. Бо вона тут не владна. Тоді до кого? А ні до кого. Це все.

-Я Айзек, допоможи,- почулося справа.
-Я Айзек.
-Я Айзек.
-Допоможи.
-Айзек...,- лунало відусіль.

Я схопилася за голову, а маса все напирала на мене.

-Швидше,- хтось потягнув мене убік,- швидше, донька кістлявої. А тепер мовчи. Вони зараз заспокояться і почнуть свою ходу нікуди знову.

Через деякий час і справді знову стало спокійно й упорядковано. Тільки стогін, зітхання і рух чи то вперед, чи по колу, не розібрати.

Я нарешті заспокоїлась і оглянула душу, хоча що оглядати, вони усі однакові. Тільки на інтуїтивному рівні їх можна було розрізнити. По болі, по сумнівах, по енергетиці. Душа чоловіка, що була поряд, не мала страху. Вона немов намагалася зазирнути в мене, розглядала.

-Ви Айзек?
-Айзек,- підтвердив,- як і тисячі інших тут. Не знаю, чи мене Ви шукали, але мені дуже цікаво, що Ви тут забули. Адже ви обдарована? Чи не так? Хрещениця кирпатої свашки,- сміється.
-Це Ви так про пані Смерть?
-Про неї, про неї.... про кого ж ще? То що Ви тут забули, адже це не її володіння?
-Я шукаю харвана Айзека.
-Дуже цікаво. А навіщо?
-От розкажу, тільки якщо Ви і є той, хто мені потрібен,- відповіла жартуючи, підозрюючи, що це і є та душа, за якою я прийшла.
-Хм... ну той я харван, що Вам потрібен чи ні, я не знаю.
-А Ноланда..... знаєте?
-Он воно як? Тоді я той, хто Вам потрібен. Хто ж Вас по мою душу відправив? Бо я впевнений, що це не паскуда Ноланд.
-Ні, не він. Хоча мова піде саме про нього. Це міс Гарде про Вас хвилюється.
-Чудова жінка, шкода, що харван. Можливо щось би в нас і вийшло. То що Вас цікавить, призивачко мертвих?
-Навіщо ви покінчили з життям?- Хоча я здогадувалася, що це не так. Але хотіла викликати потрібні мені емоції.
-Мені не так погано жилося, щоб просто так позбавляти себе життя! - Відчула злість і образу.
-Нол?
-Не особисто. Прийшли молодики та все швиденько зладили. А потім дзвонили мерзоті, відчитувалися. Я десь прорахувався. Ноланд зрозумів, що я не просто людина. Почав прискіпливо придивлятися до мене. Не знаю, що його страшило, що так лякало, але він став сам не свій. Постійно сіпався. Поглядав на мене. Що ще сказати? Я і не знаю більше нічого. Я ще був присутній, точніше вже моя душа, як він складав протокол, як приїхали копи. Ну то вже суєта.
-Дивно... дуже дивно. Хіба вбивають людину просто за те, що вона трохи інша. Адже, наскільки я зрозуміла, він просто підозрював, що підгодовуєтеся мертвою енергією. І ніякої шкоди від Вас не було?
Айзек розвів руками. Він і справді не розумів, за що його вбили.
-А чи не чули Ви що-небудь про бої Звірів? - Про всяк випадок запитала я.
-Ні, але вони частенько бували у нас в морзі,- а потім помітивши питання на моєму обличчі, що просилося, пояснив,- я відчуваю їх в остаточній енергії. А ще один з моїх вбивць запитав іншого, чи не Звір я. На що другий відповів, що не знає і це питання треба було задати до моєї смерті.
-Дякую Вам за відповіді.
- Це я Вам дякую, хоч поспілкувався з кимось. Як Вас до речі звуть?
-Касандра. Ще б знати, як повернутися.