Глава 25

Щось в мені надломилося. Я завжди була відсторонена і байдужа до живих, принаймні удавала, що мене не хвилюють косі погляди, думки сторонніх про мене. Зараз я все частіше почала хвилюватися про когось. Мене це трохи нервує і вибиває впевненість з-під ніг, адже я стаю вразливою, коли маю стільки друзів. І думки про те, що хтось з них може мене та і нас всіх зрадити краяла серце. Та перш ніж робити висновки треба бути впевненим.

Перш за все, ми провели допит тіл, які зберігалися в морзі. І дещо цікаве дізналися. Один з мерців таки виявився Звірем. Нічого особливого він не розповів. А от один з інших виявився не тільки обізнаним в усіх справах, а ще до того ж спільником. Мрець розповів, що містер Дакірус жодного разу не з'являвся на очі лаборантам і іншим робітникам. Але діяв через Дюка- свого помічника. Він був не менш хитрим за Лиса і ніде не світився. А чолов'яга був давнім товаришем адвоката і багато чим йому завдячував, тож погодився стати спільником відразу. Займався справами лабораторії та підготовкою бійців особисто. Притягнути самого Дакіруса за зізнання небіжчика не вийде. Хіба що за лабораторію, де незаконно виготовлявся препарат з наркотичними складовими. Але я вже мала протокол дізнання. І знала, що сам Дакірус заперечував свою причетність і перекидав провину на свого мертвого товариша, який нібито орендував у нього приміщення недіючої льотної школи. Він навіть пред'явив договір оренди. Вдаючи з себе шокованого і здивованого, адвокат вийде сухим з води, це вже було ясно. Тож треба шукати інші докази.

Причетність Нола теж підтвердилась. Про це нам повідомило кілька небіжчиків. Він неодноразово з'являвся в офісі школи і мав розмову з головним. Його також бачили з Дюком. Але це теж не підшиєш до справи.

- Ну що ж, залишилося поговорити з Айзеком,- стомлено опустилася я на диван в кабінеті моргу.
-Ти засмучена,- зауважив Макс.
-Я до останнього сподівалася, що ми помиляємося. Він здавався мені таким щирим і стільки було болю в ньому за нашу справу. Я дуже засмучена і розчарована.
-А я ще й злий,- зле промовив Дональд. - Хочеться вивести паскуду на чисту воду і на шматки порвати.
- Я хочу запросити міс Гарде на цвинтар, - повідомила друзів.
- Кас, ти уявляєш, що пропонуєш? Вона жінка, ще й у поважному віці. Як ти збираєшся їй пояснювати, що ти будеш робити?

Я сміялася щиро і заливисто, чоловіки незрозуміло мене розглядали.

-Можливо ви мені не повірите, але міс Гарде знає забагато. І вона вже точно не зі слабких нервами і зніжених жінок. Макс знає її вдачу. Та є ще дещо. Вона Харван. - Розглядаючи розгублені обличчя, я пояснила, - це довга історія. За цей час, що ми шукали тебе, Максе, виявилося, що вона знає про мої здібності, просто відчуває їх, а ще відчуває мертву енергію, бачить привидів і Теда.

Мабуть, це була помилка. Бо тепер мені довелося розповідати ще й про покійного колишнього чоловіка. Розмова затягнулася і поїздка трохи відкладалася. Але як виявилося, вона все одно б відклалася. До моргу під'їхали агенти фбр, ну я так вважала. Вони не представилися. Але подзвонив містер Стоун і повідомив, що на мене чекає машина. Чесно кажучи, я напружилася. Мені менше всього хотілося мати справи з такими людьми особисто.

Їхали не так щоб довго, але я встигла подрімати та трохи поновити сили після ритуалів допиту мерців.
Мене провели у приміщення, де на мене чекав особисто замісник директора відділу національної безпеки.

- Міс Грейв...- чоловік прочистив горло, роблячи паузу, від чого у мене закралися сумніви, що розмова буде приємною,- Касандро, річ у тім, що містер Хансінген зараз у нас.
-Ітан! Щось не так? Я права?
-Ви дуже прониклива... Хоча чому я дивуюся. Вся річ у тому, що він застряг у звіриному стані. Ми вже спробували на ньому антидот до того препарату, яким наказували Звірів. Не дивіться так на мене, немов я в чомусь винен. Чи ви гадали, що ми тут сидимо склавши руки?
- Здивована. Продовжуйте.
-Чому в мене складається відчуття, що я хлопчисько, яке виправдовується за розбите вікно.?- Роздратовано кинув, відвертаючись до вікна. - Ви дивно на мене впливаєте. Одним словом, спробуйте ви. Можливо, Вам вдасться те, що не вийшло в нас або підкинете якусь ідею.
-Сумніваюся,- знизила плечима вдавано байдуже.

Насправді я готова була вже бігти, аби знала куди. Те, що я хвилююся, хоч і не виказую це, не приховалося від Віктора Стоуна.
-Йдемо, - нарешті промовив чоловік, направляючись до дверей.

Ми спускалися ліфтом вниз, а потім нескінченними коридорами крокували мовчки. Я вже надумала собі купу усіляких ситуацій, накрутила себе далі нікуди. Ну що геть мені не притаманно. Чого кривити душею, я відчувала себе винною якоюсь мірою в тому, що сталося з Ітаном і не знала, як йому допомогти.

Приміщення, в яке ми увійшли, було просторим, біля стіни стелажі з теками, кілька столів. У дальньої стіни двері. До них ми й попрямували. У дверей стояв чоловік зі зброєю. Привітався, відкрив замок і впустив нас в середину. Запах стояв не з приємних, але мене це зовсім не турбувало, я і не з таким стикалася. Більш важливим було те, що з клітки, що стояла збоку на мене дивилися очі: розгублені, злі, стомлені.

-Ітане!- Присіла я біля нього.
Звір загарчав.
-Це я... Ти ж минулого разу впізнав мене... Ітане,- протягнула до нього руку крізь решітку.

Не встигла отямитися, як була відкинута від клітки, а наді мною стояв полковник Стоун. І риси його обличчя загострилися. "Сердиться",- подумала я.

-Ви чим думали, коли сунули в клітку руку?! Вона у Вас зайва?!
-Ні,- трохи стушувалася я, - я не думала, просто робила те, що підказувала інтуїція...
-Чи серце?- Куточок губ поповз вверх.- Він же Вам подобається? Тому тут інтуїція Ваша не запрацює. Тут почуття беруть верх над здоровим глуздом. Не робіть так, будь ласка. Він Звір, звір, який сидить в клітці й не тільки в реальній клітці, його тіло закуте зсередини не тільки зовні. Тож, як розумієте, він сердитий, злий і втомлений. І може не контролювати себе.
-Вибачте,- признала свою тупість.