Глава 21

-Касандро, я маю зараз їхати. Знизу охорона, тож гадаю все буде добре,- Дені ніяковів. Йому було соромно, що він має намір мене покинути й разом з тим не міг залишитися.
-Що сталося?- Захвилювалася я, -Хто дзвонив?
-Це мій товариш. Вони знайшли ангар. І наших знайшли..., -замовчав.
-І?
-Ну там щось не зрозуміле. Їм не вистачає рук.
-Я їду з тобою.
-Я не можу тебе взяти, Ітан мене приб'є,- заперечив хлопець.
-А так тебе вб'ю я, -зауважила,- я ж некромант. Чи ти забув? Відділю душу від тіла і вуаля, ти виконаєш будь-який мій наказ.

Молодший Хансінген зблід, а мені стало соромно за шантаж. Я звичайно так би не зробила, але мені необхідно було аби він взяв мене з собою. І нехай це з мого боку дуже легковажно, та інакше я не могла.

-В мене лише один шолом,- останній аргумент не подіяв.
-Я вдягну шапку, -всміхаючись і радіючи своїй маленькій перемозі, сказала я.

Байк Дені розсікав темряву нічної траси. Я тулилася до спини хлопця, щоб зігрітися і втамувати нервовість. Що ж там трапилося? Чому Хансінген порушив наказ свого брата і вирішив серед ночі їхати до покинутої льотної школи? Хоча чи така вона покинута, як усі вважають?

-Щось тут не так,- ковтаючи страх, промовив Дені, коли ми прибули на місце. -Де усі?
-Можливо в середині?
-Можливо, - подав руку, допомагаючи мені злізти з байка.

Територія перед будівлею була освітлена. Всередині теж горіло світло. Проте, жодної живої душі не було видно. Чесно кажучи, було лячно. Чомусь я знову згадала свою могилу і мене перетрусило.

-Щось тут і справді не так,- пригальмувала я.

Відчуття чогось невідворотного тисло на мене, я відчувала поряд смерть. Не так, як звично. А неначе вона вичікує, спостерігає.

-Дзвони Ітану,- наказала Дені, сама ж потягнулася до пані з косою.

Холод пронизав моє тіло, її обійми були лагідними хоч і холодними, з рота пішов пар. Я була немов у киселю, гойдалася на її руках.
Вона шкодуючи мене обіймала, як рідна мати, тулила мене до себе. З жалем важко зітхала чи то прощаючись зі мною, чи то бідкаючись на свою непутящу доньку.

-Він не відповідає,- проривалося крізь пелену голос Хансінгена.

Я повернула голову на голос хлопця, на обличчі Дені відобразився тваринний жах і його тіло мимоволі почало мінятися. Поки я поверталася і приходила у свій звичайний стан, Дані майже перекинувся.

-Стривай. Це лише я, -протягнула руку до Звіра долонею вверх.

Я боялася не цю істоту перед собою, а тих інших, які були не так далеко.

-Хіба ти не відчуваєш, що вони прямо у нас за спиною, зовсім поряд. Наближаються. Невже не відчуваєш, як їх кігті й зуби тягнуться до нас. Вони поряд і дихають у потилицю. І лише мить відділяє нас від смерті.

Хансінген потягнув носом повітря і загарчав. Наступної миті він вже в людській подобі стояв поруч.

-Так, я відчуваю їх. І це дуже і дуже погано!

Я почала набирати Дональда. І так зраділа, коли почула його голос з тієї сторони.

-Кас?
-Дональде, де ти?!-Кричала я в телефон.
-Я відвіз Макса і ще двох до селища. Поки тут. Що сталося?- Я не відповіла відразу, радіючи, що Макс живий, тож детектив запідозрив щось не ладне, -Кас? Я сподіваюсь, що ти сидиш дома і не шукаєш пригод на своє м’яке місце?!
-Схоже, що я їх вже знайшла, -гірко мовила я й усміхнулася хлопцеві, що опинився у цій же халепі.- Ми з Дені біля льотної школи. Ітан не відповідає і тут щось відбувається.
-Кас, біжіть звідти! Негайно!

Ми й справді кинулися до байка. Та схоже, що вже не встигали.

Поряд щось було, воно дуже швидко наближалося. Я відчувала кожною клітинкою свого тіла. Кров холола і волосся ставало дибки на руках, потилиці. Здавалося, що з рота йде пар чи це лише мені здавалося. Губи заніміли й ноги просто перестали йти. Я хотіла обернутися, та не могла. Моя покровителька десь поряд журила мене.

-Не рухайтеся! Просто замріть!- Прокричав Дені перекидаючись.

Звірі йшли в наш бік. Гарчали й загрозливо скалили щелепи. Попереду стаю вів великий і грізний Звір. Здавалося, що навіть повітря просочене було кров’ю, жадобою помсти й розправи.

Дені вискочив переді мною, прикриваючи мене собою. Він загарчав і став у стійку, показуючи, що стоятиме до кінця. Хоча ми обоє розуміли, що не зможемо протистояти десятку Звірів під препаратом. Бо зараз вони не розуміли, що вони роблять, не бачили перед собою родича і злякану дівчину, зараз ми були для них здобиччю, перешкодою, та чим завгодно тільки не приятелями, які пришли їх врятувати.

Час йшов не на хвилини, а на секунди. Я потягнулася до мертвої матерії. Почала збирати її навколо. Тягнула до себе мерців, які й відтягнули до себе Звірів. Хоча один з них таки встиг знести Дені. Вони зціпилися і почали рвати один одного. Я ж не встигла отямитися як вожак, що вів скажену стаю, повалив мене на землю. Жовті очі напружено вдивлялися в мене. Знайомі очі. Слина капала на мене. Велетенські ікла наближалися. Я простягнула руку, він загарчав.

-Ітане, це я. Це я. Будь ласка, впізнай мене. - Та схоже, що Звір мене не чув. -Хансінген! Ітане! Це я, Касандра!

Він стомився гратися зі мною і його паща швидко рвонула до моєї шиї. Я сіпнулася у бік. Та де там, зуби клацнули біля мого вуха і завмерли. Я плакала. Можливо я і загальмована по життю і здаюся комусь холодною і до усього байдужою. Але я не хотіла вмирати. А за останні дні це вдруге, коли я стою на порозі в обіймах Смерті. Я плакала, голосно хлипаючи носом і нічого не відбувалося. Повернула голову до істоти, яка досі стояла лапами на моїх грудях, заважаючи вільно дихати. Я відчувала, що ще трохи і я знову покину своє тіло. Та чи буде, куди потім повертатися моїй душі.

Жовті очі виблискували золотом, я була в якомусь зціпенінні, а навкруги, щось страшне робилося, тільки я цього не бачила і не мала змоги навіть здвинутися.

-Ітане, - прошепотіла я, прощаючись з життям.