Глава 20

Мені здається, що моє життя останнім часом - це дежавю. В цей раз я прокинулася у своєму ліжку, у своїй квартирі. І на тому дякую. Все ж це краще, аніж приходити до тями в лікарні. Вчора я перевтомилася, та те того було варто, я отримала дуже багато цікавої інформації. Хоч і не було все зрозуміло, та було над чим подумати.

Хтось хазяйнував у моїй квартирі. І це мені не подобалося. Страх тихенько поповз по шиї, довелося брати його під контроль, бо де це годиться, що мерці, привиди не наводять на мене стільки страху, скільки якісь злочинці.

Я піднялася, огледілася. Проте нічого, чим можна було б захиститися не знайшла. Тож прихопила дезодорант. Буду душити ним, якщо вже нічого іншого не має. А потім, поки вони отямляться, буду тікати.

Навшпиньках вийшла в коридор, звуки роздавалися з кухні. Вони що перед тим, як мене катувати, вирішили підкріпитися? Бо катування забирає багато сил? Обурившись я вже сміливіше пройшла на кухню. Картина, яку я перед собою бачила, викликала здивування. З холодильника виглядала спина. Шкода, що вона не в курсі, що в мене там майже пусто. І тільки но я збиралася огріти цю спину електрочайником, як вона відізвалася голосом Дональда.

-Дідько, тут геть пусто,- я шокована не встигла опустити чайник, як детектив закрив холодильник і, вже здіймаючи брови, здивовано дивився на мене.
- Касандро, не треба,- усміхаючись промовив він,- в ньому вода.

Тільки він це сказав, а я десь схоже нахилила своє знаряддя, як з нього полилася вода. І звичайно на мене. Я відчула себе повною невдахою і дурепою. Обличчя запалало від сорому. Дональд забрав в мене чайник і дав рушник.

-Що ти тут робиш?!-Накинулася на нього більш для того, щоб приховати своє збентеження.
-Охороняю тебе. Ти взагалі їси колись?! В тебе пустий холодильник,- зауважив чоловік, - його взагалі можна вимкнути, щоб даремно електроенергію не використовував.
-Їм... іноді. А де Хансінген?
-Поїхав у справах. Я дивуюся, як він ще не звалився з таким режимом. Або його компанія свого збанкрутує. Хоча... Їх там цих Хансінгенів... Тож, що ми їстимемо?- Перевів розмову чоловік.
-Замовимо щось,- відмахнувся я включаючи кавомашину.

Бо кава то святе, особливо, коли треба багато чого обміркувати.

Дональд сидів навпроти мене і ні-ні, а поглядав. Це не давало мені сконцентруватися на тій інформації, що в мене з'явилася. Було б краще обговорити її з моїми "спільниками" по справі, але ... Я не тільки не звикла, а ще й ситуація не відповідала потрібному настрою й обставинам.

-Касандро, нам треба поговорити,- обірвав наші переглядання Дональд.
-Не треба. Ти вже перепросив.- Спробувала зупинити його я.
-Треба, Кас. Я повівся як дурень. Я злякався. Я розумію, що це не виправдання...
-Дональде, ти цією розмовою принижуєш мене і себе. Полиш.
-В мене більше немає шансів?

Навпроти мене сидів чоловік. Мій ідеал чоловіка. Високий сильний, мужній. Його вперте підборіддя, серйозні очі, спокійний і врівноважений характер, розсудливість,- все в ньому мені подобалося. Все, крім тієї розмови. І я розуміла, що вибачити я вже вибачила, однак ніколи не забуду. І якщо ми все ж таки буде разом, то наші відносини загинуть від моїх сумнівів, від згадки, що він казав. Я буду повертатися до його слів увесь час, шукати в його очах відразу до мене і страх до мого дару. Він буде вказувати, що мені робити і як жити, бо така він людина. Йому обов'язково потрібно знати, що я в безпеці, що не виснажена. Вже чула, знаю.

-Ти мені дуже подобаєшся. Я тепло до тебе відношусь, та зараз відчуваю, що десь відвалився шматочок у наших відносинах. Відвалився і загубився. Назавжди. Я не зможу вдавати, що нічого не відбулося. Розумієш? Я вже була одружена і Тед був тим, хто шукав в мені недоліки.
-Я не Тед. І мені не подобається, що ти нас порівнюєш.- Обурився чоловік.
-Звичайно ти - не він. Вибач, я не порівнюю. Я просто хочу тобі сказати, що підсвідомо буду чекати від тебе тих же дій і слів. І один раз почувши, що я потвора, я буду чекати, що у твоєму серці десь там глибоко сидить ця думка. Вибач Дональде, та це все. Мені й справді шкода, що все закінчилося навіть не розпочавшись.
-Я спробую тобі довести, що...
-Зупинись. Я все знаю. Ти колись сам мені казав, що я тебе лякаю. Ти сказав це того дня Ітану. Я завжди тебе лякатиму, бо не відмовлюся від своїх здібностей. Тобі потрібна звичайна, тиха дівчина, а не така як я, в яку всилятиметься сама смерть і вервечкою по сліду ходять мерці. Знаєш, чим далі, тим я сильнішою себе відчуваю. Зараз мені здається, що я можу усіх мерців у місті підняти. І як на металевому ціпку їх за собою вести.

Мене вдарило думкою, немов блискавкою.

-Дональде, я знаю де Макс! Один з вчорашніх небіжчиків дав підказку, - говорила швидко, щоб думка не втекла і щоб вони перетасувалися, як колода з картами.- Він сказав, що головний офіс - старий ангар. Я зараз згадала, що колись мій батько робив освідчення мамі. Вона його не помічала і він замовив для неї освідчення з літака. Я зараз.

Швидко збігавши в кімнату за телефоном, я вже набирала номер батька.

-Тату, все гаразд. Ми потім з тобою поговоримо. Мені потрібна зараз твоя допомога. Де знаходилася та стара льотна школа, де ти замовляв мамі освідчення. Так, я знаю, що вона вже давно не працює і покинута. Просто скажи адресу. Дякую. Ні, все гаразд!- Вибігла з кімнати. -Ось. Я впевнена, що там багато чого цікавого. І треба терміново їхати.

Дональд навіть не ворухнувся. Уважно на мене дивився, чекаючи на пояснення. Зі мною ж щось творилося. З вдумливої й повільної дівчини, я перетворилася на нервову і сіпану. Мені терміново потрібно було діяти.

-Кас, сядь! -Я сіла на стілець, -а тепер поясни. І я гадаю, ти ще багато чого не розповіла.
-Хансінген, дядько Ітана, розповів, що вважає Дакіруса винним у його смерті. Вони конкурували. Була одна справа, де Хансінген вставляв йому палки в колеса. Тому Дакірусу було легше його позбутися.
-Отже, не даремно мої хлопці стежать за ним.
-І що вони кажуть?
-Поки нічого дивного. Що ще?
-Один із бійців сказав, що його як привезли, він отямився раніше, і бачив кладовище брухту. Чи то автомобілів, чи катерів. Він був в такому стані, що міг помилитися. Схоже, що таки не помилився. Бо ще один, який працював на боях, він до речі Дакіруса не знає, однак знає Лиса і знає, що ангар належить якійсь чи то нотаріальній, чи то адвокатській конторі. Так от, він повідомив, що це місце, де не тільки тримають бійців, а також виготовляють той препарат, яким їх наколюють. А ще при аутопсії одного з тіла в Нихоні, я знайшла частки металу. При дослідженні виявилося, що на ній фарба, яку вже не виготовляють п'ятнадцять років. Використовували її при фарбуванні старих літаків. А я вже згадала, як батько розповідав про колишню льотну школу, яка, на жаль, давно покинута. Звідси й припущення, що мова про одне і те ж саме місце.
-Ти про фарбу нічого не казала.
-Коли, Дональде? Хіба був час нормально поговорити?-Докорила я йому,- тим паче, що не було жодних припущень.
-Я перевірю з хлопцями. Ти залишишся тут.
-Я їду! І це не обговорюється!
-Кас ти не розумієш. Там може бути надто небезпечно. Тому ти залишаєшся. Я направлю до тебе сержанта. Він буде з тобою поки я або Хагсінген не повернемося.
-Дональде, це ти не розумієш! Ти збираєшся взяти з собою людей, які й не підозрюють, що існують інші істоти. І, якщо вірити небіжчику, вони всі не в людській подобі. Розумієш?
-От дідько лисий! Касандро! Де була моя голова. Я навіть боюся уявити собі, що було б з моїми хлопцями. Не подумав.
-Дональде, ти сам бачив Звіра у його істинному вигляді?-Поцікавилася я, відмічаючи після моїх слів цілу гаму емоцій на обличчі детектива.
-Бачив. Досі у кошмарах Хансінген сниться. Господи, я гадав, що таке тільки в дешевому кіно показують. То що ж робити? - Більше для себе поставив питання.