Глава 19

Моє тіло швидко приходило в норму. Шкода, що я не могла цього ж сказати про серце, яке було розбите.

Іноді кинуте необережно слово, може змінити все. Зле зламати людину, принести розруху. Добре і людина зверне гори. Я ж відчувала порожнечу і страшну втому. А ще вважала себе невдахою і дурепою, що понадіялася на те, що в нас з Дональдом може щось вийти. Він перепросив не дивлячись в очі. Назвав себе дурнем і боягузом. Звинувачував себе у тому, що сталося.

Я не вважала його винним. По-перше, я здогадувалася, що так буде, коли відкрию іншим свою силу. Бо на початку я сама не могла збагнути те, що зі мною відбувалося. Некромантія була за межею мого розуміння. Тож годі було чекати цього розуміння в інших. Та від того краще не стало. Горювати й копатися в собі часу не було.

Відмовившись від подальшої госпіталізації, я повернулася додому, де в моїй квартирі одразу зібрали нараду.
Ітан вже бував у мене, а от Дональд був вперше і з цікавістю оглядав моє скромне житло. Він навіть запитав, чому я не зміню квартиру на більшу, адже маю тепер статки. На що посміхнувшись, пояснила, що мене влаштовує як є.

-Кас, тобі погано?- Ітан помітив, що я зблідла і похитнулася.- Я ж казав, щоб ти ще хоч на ніч залишилася у лікарні, а ти непробивна.

Мені й справді стало зле, але не через самопочуття. Мене вдарило здогадкою і спомином, немов блискавкою.

-Не треба складати фотопортрет цього Лиса,- чоловіки сконцентрували на мені погляди, - я згадала звідки я його знаю.

Тиша очікування повисла навколо нас.

-Хей хлопець працює у містера Дакіруса, адвоката, - хрипіла я.
-Це там, звідки я тебе забирав?- Здогадався Дональд.
-Так. І що мене зараз цікавить: по-перше, навіщо було мене позбуватися і, по-друге, чи має до цього всього відношення сам Дакірус. Бо я гадаю, що не обов'язково бос в роботі й в злочинних справах одна й та ж особа. Чи може?
-Ми розберемося. Обов'язково! Головне, що є зачіпка,- більш радісно відповів детектив,- я дам наказ перевірити усі дзвінки цього хитрого Лиса, також постежимо за ним. Вже є дещо.
-Не забувай про щура у твоїй конторі,- опустив на землю чоловіка Ітан,- думай кому і що розповідати. І Касандрі потрібна охорона. Чесно кажучи, я не довіряю твоїм хлопцям. Пропоную не залишати її одну навіть дома.
-Це вже зайве,- та мене ніхто не слухав.
-Касандро, що з тим місцем, де тебе знайшли? Ми його огородили та не чіпали. Ітан наполіг. - Схоже, що детектив Пітерс був не згоден, але про всяк випадок підтримав пропозицію Хансінген.
-А з цим не будемо відкладати та займемося прямо зараз. І нікого не повідомляємо, щоб не втрутився ніхто.

Я схопила сумку, накидала туди все, що може знадобитися і ми відправилися на місце, яке могло стати моєю могилою. Дорогою Дональд дзвонив комусь, давав накази. Я ж трохи задрімала, діяло заспокійливе. Хоча дуже сумнівалася, що воно подіє. Згадуючи моменти, коли тебе живцем ховають, а ти усе розумієш, а вдіяти нічого не в силах, стає дуже моторошно. А думки знову і знову повертаються до короба засипаного землею. Забинтовані руки дали про себе знати, як тільки, я згадала все.

Місце було огороджено. Недалеко стояла патрульна машина. Ми підійшли ближче. Поглянувши на вириту могилу, мене струснуло. Слава Богу, що ці харвани з'явилися, інакше навряд чи я тут стояла. Я намагалася хоч якось зібратися, взнаки давалася втома, спогади, а ще думки, чому і як так сталося. Чим я могла завадити цим людям? Що я могла дізнатися такого, щоб мене позбуватися? Питань, які заполонили мою голову, було забагато, а відповідей жодних. Тільки десь на задвірках з'являлися припущення, які я відкидала, бо не мала підтвердження.

-Кас?-Схоже, що Дональд вже щось мені казав, та за своїми думками я впустила. Він помітив мій розгублений погляд.
-Касандро, з тобою все гаразд? Ми можемо відкласти все.
-Ні, все добре. Трохи замислилися. Я готова.

-Бред Коган, 28 років, - стомлено промовила я. Вже понад годину, я розмовляю з душами похованими тут.

Цей молодий чоловік не був Звірем. Він працював водієм, мав сім'ю, маленьку дитину і він сам не розумів, як тут опинився.

Я перейшла до наступної могили. Опустилася на коліна, подалася думками до сутності небіжчика. Він так швидко відгукнувся, що від здивування я ледь не обірвала зв'язок.

-Стівен Хансінген, 43 роки,- я підняла очі на Ітана, чоловік стояв не ворушившись.

Хоч на дворі була ніч, та я була впевнена, що він зблід.

-Я навіть не знав, що він зник,- ледь чутно прошепотів чоловік.

Дональд поклав руку йому на плече, підтримуючи.

-Твій дядько, - переказала слова небіжчика,- він каже, що підозрює, хто замовив його вбивство. А ще, просить передати Сарі, щоб вона вибачила йому, та він не зміг справитися з молодим суперником. Його віддали на потіху публіці. Перед цим ввели якийсь препарат, він викликає лють, жадобу вбивати й не дає можливості прийняти людську подобу. Йому соромно за те, що він робив, за той голод, що змушував їсти собі подібних, за жагу, яка змушувала пити з захопленням ще гарячу кров переможених.

Перед моїми очима стояв дорослий чоловік, який плакав. Він не міг знайти шлях у потойбіччя, розгублений, придавлений почуттям провини та жаги помсти. Я не змогла покинути його тут. Простягла руку і мій дух взяв за руку стомленого чоловіка. Як небайдужі, які переводять стариків через дорогу, так і я повела його за межу. Я дозволила йому вилити на мене увесь свій біль, розпач і відпустила його, аби він міг спокійно упокоїтися, а не мучити й так вже розтерзану душу.

Отямилася я на задньому сидінні Дональдового автомобіля. Поряд сидів Ітан, притискаючи мене до себе, на передньому сидінні вкрай злий і сердитий Дональд. Було схоже, що чоловіки тільки-но сперечалися.

Побачивши, що я отямилася, детектив Пітерс не втримався і почав на мене кричати.

-Ти зводиш мене з розуму! Більше ніяких ритуалів, ніяких некромантських обрядів. І зараз ми їдемо до лікарні.
-Ні,- твердо заперечила я,- по-перше, не я вибирала дар, а він мене. Отже, для чогось це потрібно. По-друге, ми зараз повертаймося, бо я не закінчила. І ще дещо. Дональде, не смій на мене гримати. Чомусь усі вважають своїм обов'язком мені вказувати, кричати на мене, а ще витирати об мене ноги. Цьому треба покласти край.
-Вибач мені, будь ласка, я просто дуже за тебе хвилююся. Ти не встигла прийти до тями, як знову в пекло...
-Проїхали. А зараз вертаймося.