Глава 18

Моя душа спостерігала, як водій дістав мене з машини й поніс до якоїсь закинутої будівлі. Було темно. Та він йшов впевнено, немов кожен день тут ходить. Кілька разів вдарив ногою у двері. Було помітно, що він нервується. І очікування його дратувало. Нарешті двері відчинилися і полилося яскраве світло.

-Як все пройшло?- Запитав молодий чоловічий голос з того боку.
-Як по маслу, -відповів мій викрадач.

Мене занесли в приміщення і скинули на старий обшарпаний диван.

-Що робитимемо?-Водій таксі кинув у мій бік.
-Чекаємо на наказ боса,- відповів молодий хлопець.

Десь я його бачила. От тільки де, не могла пригадати. Високий, худорлявий, прищурені хитрі очі, русяве волосся з рудим відливом.
Дзвінок перервав мої розглядання. Поговоривши по телефону, хлопець повернувся до водія.

-Сказав закопати.
-Що, от так прямо живцем?- Запитав розгублено чоловік.
-Тобі що, вперше? Можеш живцем, а можеш замарати руки або придушити, щоб по чистому. Короче, береш Пола і йдеш туди, де ми тварюк закопуємо. Хутко! Ще безліч справ.
-Дюку, але ж вона не тварюка. Шкода... трохи.
-Шкода?- Глузуючи запитав хлопець,-і я ж тобі вже казав не називати мене Дюком. Я Лис.
-Так, вибач. Я піду?- Намагався як скоріше піти, щоб не дивитися в ці очі.

Він дорослий і вже бувалий чоловік трохи побоювався цього юнака. Бо можна бути злочинцем з поняттями, а цей без клепки в голові. Хитрий, виважений і безжалісний.

Чоловік звалив моє знепритомлене тіло на плече і гукнув Пола. Невдовзі з'явилась ще одна дійова особа. Чоловік невисоко зросту, але доволі підтягнутий, на шиї виглядав кінчик тату, інша частина ховалася під одягом.

Вони разом зі мною вийшли з приміщення, сіли в машину і, недовго їхавши, зупинилися на путівцю. Навкруги ліс. Вітер завіває, а мої кати збивають з дощок гроб.

-Може ну його, так закопаємо? Я вже рук не відчуваю,- почав нити Пол.
-Ти хотів би, щоб тебе так прикопали?-Пол на хвилину зупинився, замислився.
-Ні,- хитнув головою і продовжив далі.

Справилися швидко. Поклали моє тіло в гроб, що більше був схожий на короб, забили і опустили в яму. Зверху стали засипати землею. От тут то я й почала повертатися. Моя душа всмоктувала в тіло швидко і, важко вдихнувши, я відкрила очі.

Паніка накотила з такою силою, що відібрало мову. Я чула звук землі, яка вагою лягала зверху, вкривала тишею. А найстрашніше було те, що падала вона вже не на ящик. Отже, кричати немає сенсу. Та і пошкодували б мене вбивці, чи добили б щоб не мучилася? Ще не відомо, що краще: помирати довго в муках, чи швидко і безболісно.

Паніка знову заполонила голову, голос прорізався. Я кричала зриваючи зв'язки, дерла руками дошки, ламаючи нігті, заганяючи скалки. Болі не відчувала, мною повністю заволодів страх, липким холодним потом обливав обличчя, тіло.

Не знаю скільки часу це продовжувалося, та в якусь мить до мене прийшла сестричка страху – апатія. Було вже байдуже, що буде зі мною далі. Думка, що я патологоанатом та й ще некромант, тепер буду ким? Привидом? Чи може некроманти стають лінчами? Тоді я обов'язково знайду усіх і розправлюся з ними особливо жорстоко. І тут почалася істерика. Я сміялася і плакала. З одного боку, мені було шкода мого такого дивного життя, а з іншого, я смакувала, як я встану з цього гробу і буду мститися.

Через деякий час прийшла втома. Неймовірно хотілося, щоб вже нарешті все закінчилося. Повітря закінчиться зовсім скоро. Отже, все. Я заплющила очі й опинилася біля свіжої могили. Оглядаючись помітила, що я не одна тут. Як сказав Лис? Чи Дюк? Там, де тварюк закапуємо? Тоді можна бути впевненою, що саме тут закопують загиблих Звірів. Можливо і Макс десь тут. Та я цього ніколи вже не дізнаюся. Все, що мені зараз залишається, сподіватися, що він все ж таки живий.

Десь зовсім близько хтось бубонить, та в такій темряві геть нічого не видно. Може просто вітер завіває? Сьогодні паскудно і холодно. Навіть місяць не виглядає. Якби я отак стояла тут, то вже б притупцьовувала, щоб зігрітися. Одна радість - душа не мерзне.

-Відчуваєш?- Чується мені.
-Таак,- чую протяжне.

Їду розумом чи й справді вітер?

-Трясця!- Почувся звук тупого удару, а потім лайка.
-Ти геть шибонутий? Не можна лаятися біля мертвих. Це ж неповага.

В моїй душі почала загоратися надія. А потім як розгорілася миттєво, так і згасла. Бо я ж дух і мене ніхто не помітить. Хотілося розкричатися, розплакатися, та це не допоможе.

-Яка різниця, Мареку? Фігня це все і забобони. Підсвіти, бо я вже з шишкою на лобі й ніс, здається, зламав. Зараз ще ноги переламаю і понесеш мене назад на собі.

Загорівся ліхтарик, чоловіки були дуже близько. Розгледіти їх не вдавалося.

-Скільки ж тут енергії, важка така. Треба швидше все робити, бо якщо з'являться винуватці цих смертей, то ми поповнимо кількість закопаних тут.

Світло від ліхтарика впало на мене. Чоловік закричав і випустив його з рук.

-Ти чого телепень?
-Там хтось стоїть.
-Мареку, тут нікого немає. Нащо я тебе з собою потащив? Ми прийшли підживитися, а ти якийсь квест і драму тут влаштовуєш.
-Вибачте шановні! - Вирішила я ризикнути. У відповідь крик двох чоловік.

Потім на мене все ж таки направили ліхтарик.

-Примара?- запитав один з них.
-Це щось інше,- відповів другий.
-Я поки що жива. Та мені недовго залишилося. Мене треба відкопати.
-Я на таке не погоджувався,- занив Марек.
-Господи, та що ж ти за людина така?! Знав би, не зв'язувався б з тобою.
-А я й не людина. І взагалі, я сюди за іншим прийшов і лопати, до речі, в мене теж нема, щоб копати.
-Тут земля м'яка, свіжа,- відповів Мареку товариш.

Зараз я чітко бачила, що чоловіки приблизно однакового зросту і статури. Але мене зачепило інше. В голові почав складуватися пазл.

-Ви харвани! -Вигукнула я.

Чоловіки сіпнулися.

-Так,- підтвердили одночасно.
-А хто Ви? -Запитав товариш Марека.
-Я некромант. Хтось з вас, мабуть, брат міс Гарде,- Марек закивав головою, - дзвоніть їй терміново. Вона знає, що робити. І, будь ласка, не стійте, я дуже хочу жити.