Глава 17

Я розставляла свічки й готувала антураж. Не тому, що так потрібно. Просто мені здавалося, що так вірно і налаштовувало мене на потрібний лад. Я взагалі помітила, що усі ритуали й закляття були потрібні для впевненості самого заклинателя. Насправді необхідно лише бажання і настрій. Свічки, пентаграми додавали настрій мені, тому я їми не нехтувала.

Усі учасники допиту померлих були у зборі. На обличчі Ноланда було очікування і цікавість. Вона ж була помітна й в Ітана. А от на обличчі Дональда пролягла скептичність і роздуми. Мене це болюче кольнуло. Стало трохи ніяково і прикро. Та у такій справі не годиться відриватися на сторонні думки. Я зібралася.

-Тож хто буде першим?- Запитала я.
-Я гадаю, що Адамс,- з посмішкою мовив детектив.

Я розумію, чому саме свого напарника він вибрав. Хоче перевірити мої здібності й мати можливість схопити мене на брехні. Та він ще не знає, що нас всіх чекає. Адже ніякий це не спіритичний сеанс.

-Треба взятися за руки?- Запитав судмедексперт.
-Ні, не треба.

Я закрила очі, сконцентрувала свої думки. Мереживо поплило перед очима. Жодної ниточки до тіла не йшло. Я зробила крок, потягнувшись до холодної енергії, схопила і закрутила її над тілом детектива Адамса. Змотала в грудку і відправила в сонячне сплетіння. Важке зітхання пронеслося по приміщенню.

-Артуре Адамс, встань!

Тіло сіло, а десь поряд зі мною впало.

-Дідька лисого!
-Господи!

Я не дивилася хто, бо не можна було відволікатися.

-Як тебе звуть?
-Я Артур Адамс.
-Ти знаєш усіх в цьому приміщенні? - Мені потрібні були ці відповіді, щоб розуміти, що почую й інші, більш важливі.
-Так, усіх знаю,- відповіло тіло.
-Питайте, Дональде,- чоловік прочистив горло, в мене за спиною. Потім підійшов і став поруч.
-Артуре, що сталося?
-Мене вбили, друже,- засміялося тіло.
-Знаєш хто?
-Якийсь молодик. Худорлявий, високий. Це все, що я бачив.
-Можливо ще щось? Якась дрібничка? Ти ж й сам знаєш, що зовсім незначна, на перший погляд, деталь може допомогти у розслідуванні.
-Пробач, Дональде, нічим... хоча так. Я ще помирав і чув, як він сказав в телефон комусь, що справа зроблена. Перед цим сказав, своє ім'я. Я не пам'ятаю точно, сам розумієш, не в тому стані був. Чи то Люк, чи то Тюк, чи просто якесь прізвисько. Це все.
-Ви передавали інформацію по справі стороннім особам,- вліз з питанням Ітан.
-Ні.
-Хтось цікавився по нашій справі?- Піднятий витримав паузу, немов роздумував.
-Ні,- відповів він Хансінгену.
-Мені шкода Артур, що так сталося. Дуже тебе не вистачає,- гірко промовив Дональд,- покойся з миром. В мене все.

Всі мовчали, тож я теж не мала наміру турбувати покійного.

-Нехай твій шлях буде легким. Упокойся!- Я струсила з руки залишки своєї сили, що тоненькою ниточкою йшла до того місця, куди влетіла грудка холодної матерії.

Тіло впало тепер вже точно намертво. Я огледілася. На обличчі Дональда більше не було скепсису. Він був здивований і розгублений. Ітан задумливий, а от Ноланд зляканий. Його губи трусилися і він тримався за серце.

-Нол?- Я злякалася, що настільки злякала людину, що доведеться викликати швидку.
-Господи, Касандро, я.... я.... трохи наляканий. Та яке трохи. До всирачки. Вибачте! Господи! Мені треба на свіже повітря.
-Вас точно не потрібно провести?- Турбувалася.
-Ні, ні. Ви продовжуйте, я просто неспроможний ще раз таке пережити. Подихаю свіжим повітрям,- чоловік вийшов, залишивши нас втрьох.
-Якщо я шокований, то можу уявити стан нашого судмедексперта,- задумливо промовив Дональд. Ітан мовчав.
-Тоді я продовжу.

Зробила все те саме, що і попереднього разу.

-Джейкоб Ладсо, встань!- Та цього разу нічого не відбулося.

Я точно бачила, що все зроблено правильно, моя сила тримала тіло і манила душу. Та вона не йшла.

-Не розумію,- прошепотіла я і знову повторила.

Закрила очі, призвала силу і розкинула її як сітку. Чомусь здалося це вірним. Моя сила тягнула в тіло душу.

-Встань!- Крикнула.

Я відчувала, що моє тіло немов стояло десь між цим світом і потойбіччям, звідки я тягнула душу. Чоловік піднявся. Мертві очі впилися в мене. Та мене це не бентежило.
- Ти Джейкоб Ладсо?
- Я. Та це несправжне моє ім'я.
- Як тебе звуть,- вже спокійно запитала я, переступаючи лінію з потойбіччя.
- Стів Вуд.
- Починайте,- стомлено кинула детективу.
- Ви знаєте людину, яка Вас вбила?
- Ні. Вперше бачив.
-Худорлявий високий хлопчак? -Запитав детектив.
-Ні, -сміється,- вже в роках, доволі вгодований. Все сталося надто швидко. Пам'ятаю, як відкрилися двері, задзвонив дзвінок, сповіщаючи про відвідувачів. Я хотів щось сказати, повернувся і пролунав постріл. Це все.
-А худорлявий молодик, на ім'я Люк, чи схоже на це, Вам відомий? Це має бути пов'язано з боями.
-Мав справу з одним, його називали Лисом. Хитрющий, пронирливий. Він зі мною завжди зв'язувався і повідомляв про місце й час. Та стріляв в мене не він. І чи це та сама людина, про яку ви питаєте, я не знаю.
-Чому Ви змінили ім'я?- Поцікавилася я.
-Я був судимий за шахрайство. Вийшов, змінив ім'я. Самі розумієте, бути букмекером з таким минулим...
-І що більше жодного шахрайства?
-Горбатого, - хрипить сміючись, -самі знаєте...
-Як ви вийшли на організаторів боїв? -Запитав Дональд.
-Це вони на мене вийшли. З'явився одного разу Лис. Він тоді назвався Джо. Прояснив ситуацію, запропонував вигоду, від якої важко відмовитися, пояснив правила.
-Які ж правила?-Не втримався Ітан.
-Жодних питань. Гроші через кур'єра. Тільки перевірені й платоспроможні клієнти. І язик за зубами.
-Є припущення, як вони на вас вийшли?- Повернувся до питання Дональд.
-Через мого інспектора по УЗД, або людину, яка робила мені нове життя з новим ім'ям.

Вже мертвий Стів Вуд повідомив все, про що його питали. Упокоївши і його, я вийшла на вулицю. Сил не залишилося навіть, щоб повернутися додому. На лавочці біля входу сидів і курив Ноланд. Його ще знатно потрушувало.