Глава 14

-Не хвилюйся ти так, -заспокоював мене Тед, -може трохи загуляв хлопець.
-Теде, от помовч, будь ласка,- я не знаходила собі місця, бо Макс зник.

Воно то звісно рано хвилюватися, тільки вранці розпрощалися. Він на годину затримався допомогти Ноланду, а я поїхала додому відпочити. Коли прийшла на роботу, Макса не було. Я йому подзвонила, поза зоною. Нихонський судмедексперт розказав, що Макс за півтори години пішов і мені не слід хвилюватися, після такої роботи, що ми з ним зробили, легко заснути й забути про час.

Можливо і Тед, і Нол праві -- я роблю з мухи слона, та чомусь я мала тривожні відчуття. І нехай я буду здаватися істеричною, та все ж краще перестрахуватися.

-Дональде, це я. Вибач, що турбую. Та Макс зник і я хвилююся за нього.- Набрала детектива, хоч і вагалася.
-Кас, можливо ти передчасно б'єш у тривогу. Ми ж вранці бачилися, - спокійно відповів чоловік.

Та як виявилося не передчасно, бо мій помічник не з'явився наступного дня, ані подальшого. Рідні Макса теж не знали, де він подівся. Ми перевірили усі лікарні й морги, поліційні відділення, хлопця ніде не було. Я була у розпачі, бо це означало, що Макс потрапив у руки тих, кого ми шукали.

Рутинні робочі справи зовсім не відволікали мене від думок про Макса. Добре, що хоч мої "пацієнти" були без сюрпризів. Звичайні справи звичайного патологоанатома. За тиждень жодної ниточки до розгадки зникнення хлопця так і не з'явилося, що вкрай мене нервувало. Я, яку мій колишній чоловік завжди називав відмороженою, холодною і байдужою до оточення, зараз просто вибухала від переживань, зводила себе. Тед просто не міг не помітити такі зміни в мені.

-Ти так за мене не хвилювалася, як за свого інтерна, -трохи ображено зауважив мій колишній.
-Може тому, що з тобою нічого такого не траплялося?
-Кас, якщо ти не помітила, то я помер! -Вигукнув чоловік.
-От, це ти вірно підмітив! Ти вже помер, тож уже не має чого за тебе хвилюватися. Залишилося тільки оплакувати.
-І що? Ти оплакуєш? -Глузливо запитав Тед.
-Ні, Теде. Ти зробив усе для того, щоб мені було байдуже на тебе. Тож..., -знизила плечима, -сам розумієш.
-А ти змінилася. Стала більш впевненою, навчилася огризатися, -задумливо протягнув.
-Схоже на те.
-Може все ж таки розкажеш, в яку халепу ти втрапила,- перевів розмову,- що там за біда сталася в Нихоні?

Я зварила собі каву. Вона без Макса здавалася геть несмачною. Я вже так звикла, що саме він варив для мене американо, що кожен раз підходячи до кавоварки моє серце стискалося. Взявши гарячу чашку, я сіла розповідати Теду про події останнього місяця. Можливо, так мені стане легше. Розповіла від початку, як до мене приїхав детектив Адамс, як я вперше побачила Звіра, розповіла, що ним виявився і мій помічник. Тед зовсім не здивувався. Це мене зацікавило.

-Теде, ти знав, що існують інші створіння крім нас людей?
-Ні, але знаєш, що...,- він зробив паузу немов вагався,- я колись був на схожих боях. Зараз мені навіть соромно, адже я отримував насолоду і потішався. Мене виправдовує тільки те, що я думав, що то лише такий вид вовків.
-Теде, як ти потрапив на бій?!- Схопилася за соломинку.
-Мене запросив вдячний клієнт.
-Де це було? -Я навіть підхопилася, ледь не обливши себе кавою.
-Я не знаю. Я випив, мене просто відвезли й привезли. Та я знаю ім'я людини, яка мене запросила. А це, погодься, вже немало.

А далі закрутилося. Я телефонувала Дональду, щоб повідомити йому ім'я тої людини, яка могла нас вивести на організаторів боїв. І все б було добре, але чоловік задав цілком закономірне питання, звідки я про це дізналася. От і що я мала йому відповісти? Що це мій колишній мертвий чоловік повідомив? Тому довелося викручуватися і розповідати про аноніма.

-Касандро, Ви не вмієте обманювати, то ж ми ще повернемося до цього питання, -безкомпромісно заявив детектив.

Пацієнта Теда допитали. Він повідомив, що завжди грає. Того разу його букмекер запропонував ставки на бої з вовками. Чоловік і погодився, прихопивши з собою лікаря, який врятував йому життя. Як виявилося, в той раз бої були в місці, яке ми вже знайшли, в цьому він нам не допоміг, проте дав нам координати того самого букмекера.


-Ти не розумієш, він же не боєць! Він і одного бою не переживе! Я не знаю, що робити! - Я вперше в житті так нервувалася і відчувала такий всепоглинаючий відчай.
-Касандро, заспокойся. Ти недооцінюєш хлопця. Він же Звір, а отже вже не може бути слабаком,- я ладна була розревітися. Мої руки нервово жмакали низ кофтини.

Я не чула доводів Ітана, бо знала Макса краще аніж будь-хто з них. Сльози стояли на очах і просилися на вихід. Мені було соромно розревітися перед чоловіком. Схоже, що він відчув мій стан, пригорнув до себе і спробував заспокоїти.

-Касандро, ми його знайдемо. Дональд вийшов на якихось бариг, які знають, де проходять бої, - я сіпнулась і відтулилася від Ітана.
-Він тобі подобається? -Зненацька запитав чоловік.

Мені не треба було пояснювати, кого він мав на увазі.

-Це так помітно?
-Є трохи,- усміхнувся, я ж засоромилася, - не хвилюйся, ти йому теж подобаєшся.
-З чого ти взяв? Він не звертає уваги на мене, - гірко констатувала, а так хотілося вірити.
-Це теж помітно, особливо зі сторони. Та ти не можеш не подобатися,- і дивиться так уважно і серйозно, а в очах виблискує золото, - ти усім подобаєшся.
І бачачи скепсис на моєму обличчі додав,- і мені теж.
-Ітане, це ти мене так заспокоюєш? - Я засміялася. -Я чудово знаю, як я виглядаю, тож усім подобатися аж ніяк не можу та я цим і не переймаюся.

А проте, такі розмови з Ітаном Хансінгеном трохи мене заспокоїли. Я звернула увагу, що чоловік теж сильно змінився з нашої першої зустрічі. Під його чайного кольору очима, які іноді виблискували золотом, залягли тіні, вперте підборіддя скоро стане геть бородатим. Адже крім розслідування, зустрічами з головами громад перевертнів, Ітан ще встигав працювати й приділяти увагу мені. Я знала наскільки це було важко, бо теж не мала часу на відпочинок. Крім свого моргу, де я втратила помічника, була ще допомога Ноланду, який просто зашкварився з кістками. Ми брали зразки й робили генетичні аналізи, звіряли зі зразками родичів зниклих і вже мали не аби які результати. Сімнадцять впізнаних. Кожного разу Ітан все більше хмурнів і стискав від злості губи.

Зараз ми дивилися один на одного і мені дуже хотілося його заспокоїти, сказати, що все буде добре. Точнісінько як він щойно мене заспокоював.