Глава 13

Окружний відділок нихонської судмедекспертизи зустрів нас гомоном. Люду набилося стільки, що на нас з Максом не відразу звернули увагу.

-Схоже, що в таємниці вони це більше не зможуть тримати,- пробубнів більш для себе хлопець.

Я не могла з ним не погодитися. Занадто багато жертв.
Осторонь від усіх сидів зовсім блідий Ноланд. Він важко дихав і тримався за серце. Якийсь сержант приніс йому води, саме коли ми підходили.

-Я схоже видихся. Застарий я вже для такої шаленої роботи, - потер грудну клітку в області серця, - тут роботи стільки, що і не знаю, де цілу купу людей знайти. Завтра подзвоню керівництву нехай виділяють. Касандро, мені шкода, що Вас даремно потривожили сьогодні, та мені вкрай треба відпочити. Не здатен я цю гору кісток перебирати. Тож почнемо від завтра.
-Ноле, дозвольте Вам представити мого помічника Макса Росо. І ми можемо почати сьогодні, а завтра продовжено, якщо Ви не проти,- судмедексперт просто махнув рукою.
-Касандро! -Гукав мене Дональд, який помітивши нас, поспішав у наш бік,- добре що ви приїхали. Гадаю, що Ви вже все знаєте, адже містер Хансінген Вам усе повідомив?
-Без деталей, - посміхнулася детективу, якого дуже рада була бачити.
-Йдемо, я вам усе покажу.

Поки я заглиблювалася в деталі, Макс слідував тінню і вдавав ніби його і не було поруч. Чи то соромився, чи то просто так вливався в справу. За усім цим я й не помітила, як приміщення майже спорожніло, навіть господар вже пішов не попрощавшись, видно зовсім зле чоловіку. А я все слухала діловий голос детектива і хотілося, щоб він продовжував. Та його пояснення скінчилися і якби мені не хотілося, довелося прощатися.

-Він тобі подобається? - Посміхаючись запитав Макс, як ми залишилися самі.
-Це не так важливо, як наші кості,- гірко посміхнулася у відповідь.
-Тож з чого почнемо? - От за що я його люблю, так це за розуміння, коли треба перевести розмову.
-Є ідея,- весело повідомила я. Бо така думка, що прийшла до мене варта того, щоб радіти, - сподіваюся, що я зможу дещо.

Добре, що кістки, які знайшли в різних місцях не змішували, отже буде легше їх розібрати.
Я вперше проводила такий складний і потребуючий таких сил ритуал. Тож трохи сумнівалася. Але ж якщо мені даровані такі здібності, то я ж маю і користуватися ними. На підлозі я малювала маркером пентаграму, Макс стояв осторонь і мовчки спостерігав. Перед цим він відшукав свічки, одна з яких була зі смаком полуниці й шоколаду.

-Які були, такі й купив, - знизив плечима.

Мені було трохи смішно від усієї цієї ситуації, та я стримувала себе, бо треба було налаштуватися, а не хіхікати, неначе дітвора на кладовищі у ночі. Усе це і справді нагадувало якісь дитячі забавки, а справа була серйозна і потребувала неабиякої концентрації. Я кілька разів вдихнула на повні груди, щоб сконцентруватися і домалювала пентаграму. Розставила свічки. Чомусь шоколадна з полуницею весь час викликала в мене посмішку, від якої я не могла заспокоїтися. На допомогу прийшов хлопець, він просто її забрав, натомість одну з інших перерізав навпіл. Це й справді врятувало все.
Вдячно йому кивнувши, ми розпочали.

Усі кості з першого місця, перенесли в центр пентаграми. Далі я почала речитативом читати слова. Хоча у бабчиних записах було сказано, що не обов'язково говорити закляття, головне бажання і правильно сформулювати, що ти хочеш. Та я як мантру повторювала одне з її заклять, в цей час оформлювала свою думку у конкретне бажання. Спочатку нічого не відбувалося. А потім кості почали тремтіти. Уся куча загула. Звук ставав дедалі голосніше і в мене, каюсь, з'явився страх, що вона зараз вибухне і кістки полетять у різні боки. Але куча почала ворушитися. Поодинокі кістки вибиралися з неї й складалися у скелети. В кінці цього дійства переді мною стояло двадцять три воїни. Це я так їх про себе охрестила. Бо якщо я королева і в мене є свита в обличчі Макса і міс Гарде, то ці кістляві будуть моїм військом.

Моє військо було неповноцінне, далеко не у всіх вистачало кісток. Більшість були понівечені.

-На чому тримаються ці кості?- Шепотів здивовано поруч Макс, -як таке можливо?

Я знизила плечима, бо відповіді в мене не було. У самої було сотні питань, та задати їх було нікому. А ще постала проблема, як зробити, щоб ці кості вляглися. Бо зібрати до купи я змогла, а от як вкласти? Нічого подібного у записах не було. Упокоїти не підходило. Скелети просто стояли. Чим підтримувалося їх положення у просторі залишалося для нас з Максом загадкою.
Він спробував спочатку самотужки вкласти їх, але вони все одно приймали вертикальне положення.

-От сучий потрох! - Не витримав Макс, схопивши стілець зніс одного мого воїна ним.- Вибач друже, нічого особистого.

Кості розлетілися, неначе уламки від розбитої склянки, а потім швиденько зібралися разом і от стоїть за хвилину той самий "друже" у шерензі.

-Максе, заспокойся. Схоже, що це безнадійно.
-Як ти збираєшся завтра пояснювати цю картину? -Глузливо запитав хлопець.
-Може ми їх викрадемо? - Несміливо пропищала я.

Макс на мене дивно скосився.

-А що? Зараз їм накажу і вони один за одним відправляться за мною.- Вже більш впевнено сказала.

А потім мене осяяло і, судячи з обличчя мого помічника, його теж відвідала та ж сама думка.

-Так хлопці, вкладайтеся по одному на розстелені ганчірки, як і має бути з кістками, поводитися відповідно! -Командувала я.

Все виявилося значно легше, ніж я собі уявляла. Скелети й справді розмістилися на відведених їм місцях і розпалися. Кісточки лежали у вірних місцях, проте не скріплені одна з одною.

-Ну що, схоже, що це ми з тобою усю ніч їх збирали?- Веселилася я, хоча насправді було не так щоб і весело, бо я вже добряче стомилася.
-Чесно кажучи, Кас, я вражений. Такого дійства в житті не бачив. Для мене це краще аніж атракціони, хоча я їх до біса люблю. Що будемо з другою купою робити?
-Теж що і з першою.