Глава 11

Ранок почався з того, що втекла кава. Варити нову я була не в настрою. Погода теж сьогодні привітала нас дощиком. Зазвичай я люблю як трохи мрячить, та сьогодні я мерзла. Було сиро, ще і вітер намагався розтріпати моє біле волосся.

Я не водила авто, віддавала перевагу пішій прогулянці. До того ж йди до роботи усього хвилин десять. Спочатку з'явилося відчуття тривоги. Воно зростало і вже біля самої клініки тривога почала переростати у паніку. Я прискорилася настільки, що пересічному перехожому могло б здатися, що я майже біжу.

З черговим не привіталася, я його взагалі не помітила. Двері у свій кабінет відкривала неслухняними пальцями, ключі два рази впали, поки мені нарешті вдалося. Серце колотилося і намагалося вистрибнути з грудей. Інтуїтивно я схопила склянку з водою. Змочуючи вказівний палець малювала на дверях символи, які спливали у пам'яті та шепотіла закляття від недоброзичливих духів. Чомусь я була впевнена, що це вони.

"Впустиии. Впустиии"-благав чутний з тієї сторони шепіт. Мені було лячно. Я запам'ятала з записів, що для зеленого некроманта, такий дух може принести безліч неприємностей, найбільша з яких божевілля.Треба було убезпечити себе, та натягнути амулети й провести ритуал, який без мого дозволу не пустить у тіло недоброзичливого гостя.

Я сіла за стіл, потім знову підхопилася і вирішила все ж таки зробити каву. До кабінету постукали, я сполохнулася і ледь не розбила чашку.

-Кас, ти там?- Почула голос Макса.

Видихнула з полегшенням і відкрила двері.

-Що сталося? - Запитав уважний хлопець.
-В мене манія переслідування,- пояснила йому.
-Може й не манія. Чула новини?- І не чекаючи моєї реакції, продовжив,- твій колишній в реанімації.

Я позадкувала і таки всілася на стілець. Хоч я і знала, що йому недовго жити залишилося та такого не чекала. Мені було соромно невідомо за що і я почувалася винною. Хоча розуміла, що я вже точно ні до чого.

-Що з ним сталася?- Хотіла, щоб звучало байдуже та голос мій все одно тремтів.
-Інсулінова кома.
-В нього не було діабету!- Надто емоційно вигукнула я.- Треба сходити й розібратися.
-Кас, заспокойся. Ти надто нервуєшся, - заспокоював мене Макс.
-Я почуваюся винною, -вирішила поділитися, - це я йому напророкувала скору смерть.
-То це він тобі синців на шиї залишив? - Здогадався хлопець, я не підтвердила, а він і не вимагав.
-Касандро, ти не винна в його стані, аж ні трохи. І не треба займатися самобичуванням. І я на твоєму місці не ходив би туди. Там є лікарі, нехай розбираються.

Та я все ж не дослухалася, а даремно.

У палаті чатувала моя колишня свекруха. Жінка ошатна і завжди при параді, зараз перебувала у горі. Вона не була до мене злою чи доброю. Більш байдужою. Завжди удавала начебто мене взагалі не існує. Коли вона була свідком нарікань за криворукість чи повчання і вказівок від Теда, то просто фиркала. Бо що взяти з такої безголової невістки.

-Ти знала, що в нього діабет?- Підняла на мене червоні опухлі очі,- Знала. Не могла не знати. Це ти винна! Ти довела його до такого стану! Він останнім часом був сам не свій!
-Не шукайте винних у вчинках вашого сина,- трохи грубо відповіла їй.
-Лікарі кажуть, що надія ще є. Як я житиму без мого хлопчика?! Як?! -Вона ніби й не чула мене. Гладила по руці Теда і плакала,- Теде, почуй мене, благаю! Повернися до мене!

Я пішла з палати, щоб не заважати.

-Тобі доведеться з цим жити, бісовий виродок,- кинула мені у спину.

Треба було прислухатися до Макса. Набридло вже вислуховувати докори від людей, які вже не мають ніякого відношення до мого життя. Я вже наслухалася від них. Чому я повинна відчувати себе винною в тому, що люди роблять самі. Просто шукають когось, на кого повісити провину за всі життєві невдачі?

Нехай я не ідеальна... Ні, чорт забирай, я ідеальна, нехай котяться всі у прірву, якщо їм туди так кортить. Як колись казав мій психотерапевт, головне те, що в тебе в голові, а не те, що думають про тебе інші. Оточуючі чудово відчувають мою невпевненість у собі та безбожно цим користуються. Набридло. Чомусь з набуттям некромантських здібностей, я відчуваю разючі зміни в собі. На зміну страху показатися на люди й невпевненості у собі, невдоволеності своєю зовнішністю, приходить повна байдужість до чужої думки. І я не буду казати, що мені це не подобається. Це відчуття стає дедалі сильніше і я збираюся його зростити. Чи вдасться мені переступити свої страхи та невпевненість? Чи зможу я побороти свої комплекси, які сидять в мені все життя і надають спокійно жити? Покаже час.
Біля моргу на мене вже чекав Ітан. Він здалеку відчув, що я йду і, поривисте повернувшись, посміхнувся.

-Як самопочуття? -Замість вітання запитав він.
-Мені, мабуть, треба тобі дещо пояснити? -Вже якщо я знаю про його особливість, то було б доречно розказати й про свою.
-Не треба,- посміхається,- може статися, що я знаю більше твого. А це вже, мабуть, і є той детектив?

По сходах спускався детектив Дональд Пітерс. Як завжди кожен крок віддавався впевненістю і силою. Чи то я так на нього реагувала? Вони з Ітаном контрастували. Більш статечний, стриманий Дональд і емоційний Ітан. Спільним був внутрішній стрижень, впевненість у собі та хватка.
-Ітан Хансінген? Дуже здивований,- потискаючи руку Ітану, промовив детектив.
-А я от ні, -посміхнувся у відповідь один з найвпливовіших чоловіків округу, - уже начувся про Вас, детективе, різного.
-Можу собі уявити,- доброзичливо посміхнувся чоловік.
-Ти Ітан Хансінген?- Ну вже просто не втрималася.
-Касандро, Ви не знали, хто Ваш знайомий?!- Здивовано питав детектив, Ітан же самовдоволено посміхався.

Ітан Хансінген -- головний акціонер компанії "Хансінген ЛТД". Сама компанія ще була дідом чи прадідом його заснована. Я особисто мало цікавилася, хто її власники та про саму компанію мало хто не чув. Зараз почувалася дурепою. Спочатку було відчуття, що мене просто обвели навколо пальця. Повелися зі мною як з недолугою дівчинкою. Та врешті я втішилася тим, що я просто себе по звичці накручую. І Ітан не мав наміру мене образити, він просто не хизувався цим і не кричав на кожній розі вулиць про своє фінансове становище і бізнес позицію у світі.