Глава 9

З обіймів Морфея мене вивів дзвінок телефону. Рука мацала поряд в пошуках, а очі не відкривалися.

-Кас, люба,- мама плакала.
-Мамо? Що сталося?- Сон як рукою зняло.
-Ти знаєш, що твоя бабця залишила нам такі статки, що ще й онукам вистачить?
-Знаю, мамо. Ти плачеш, бо тепер багатійка? -Хрипло сміюся, бо горло нещадно саднить.
-То від щастя. Тобі зовсім зле? Ми з татом зараз приїдемо.
-Не треба. Я у лікаря була, усе що він сказав купила, вже лікуюся,- спробувала прочистити горло, -не хочу, щоб ви ще підхопили.
-Ну дзвони, як щось треба буде.
-Добре. Мамо!
-Що, доню?
-Насолодись нарешті життям.

Раз вже я прокинулася, то треба братися до справи, в мене ще купа бабчиних секретів нерозкритих. Тож прошльопала до ванної кімнати, щоб привести себе до ладу і сахнулася, коли побачила себе у дзеркалі. Уся шия в синцях, а на моїй занадто блідій шкірі це виглядало, м'яко кажучи, жахаюче. Ну з цим зрозуміло звідки взялося, а от що з моїм тілом? Мене що під пресом тримали? Важко було навіть рухатися. М'язи геть усі боліли. Неначе мене учора четвертували, та не добили. Після гарячої ванни стало трохи легше. Не завадив би масаж, та де його взяти.

Я вперше за кілька років залишилася сам на сам і без моїх небіжчиків. Зараз одна у цілій квартирі відчувала порожнечу. Я ніколи на неї не звертала увагу і не шукала компанію. Я й зараз її не шукала, та чомусь гостро відчувалося якась нестача. Схоже, що моя робота була тією нішою, яка заповнювала цю порожнечу. Може завести собі чорне кошеня? Будемо з ним як Їнь і Ян. І посміявшись з себе, ще тому кошеняті доведеться за мною доглядати. Бо з мене дуже неуважна, невідповідальна господиня вийде. Занурившись у записи я забула про усі порожнечі, ниючі м'язи та кошенят. Я робила для себе записи, структурували інформацію і взагалі віднеслися серйозно до усього, що дізналася. Бо якщо вже так вирішила доля і я отримала дар некромантії, то тепер несу відповідальність і ігнорувати не маю права.

З важкою і втомленою головою йшла відкривати двері. Невже мати з батьком не витримали й таки приїхали рятувати свою доньку. Та я помилилася. Це був Макс.

-Щось сталося?- Відразу запитала, навіть не привітавшись.
-Я розумію, що ти здивована. Ми з тобою не друзі, а просто колеги, та все ж таки не один рік працюємо разом. Знаю, ти не звикла, що до тебе лізуть з розмовами... Це що в дідька таке?- Вигукнув хлопець, побачивши синці на моїй шиї, які вже змінювали колір на зеленувато-жовтий.

Я інстинктивно прикрила рукою шию.

-Кас, що сталося? Я не хочу лізти зі своїми порадами. Знаю, що ти це не любиш.
-Усе нормально, Максе. Це непорозуміння.
-Це через це ти на лікарняному? -Хвилювався мій помічник.
-Не зовсім. Чай, каву? Що ти приніс там? Пахне на усю квартиру.
-О, а це найцікавіше! Заявилася сьогодні до нас якась жіночка й вимагала тебе і негайно. Я їй пояснюю, що ти хворієш. А вона просить твій телефон, каже, що в неї термінова справа до тебе. Я відмовився, а вона ось... пиріг для тебе передала. А ще просила подякувати. Знайшли вони документи там якісь. Що за документи? Бо я геть нічого не зрозумів.

-Пусте. Я їй підказала, де старенька могла заховати папери і заповіт. Як у вас справи? -Швидко перевела розмову.

-Без тебе дах вже їде на роботі!
-Все так погано? -Посміхаюся.
-Ні! Ще гірше! -У розпачі вигукнув Макс,- видужуй скоріше, а? Ти ж за увесь час, що ми разом працюємо, жодного разу не хворіла. А тут. Що сталося, Кас?

А сталося те, про що я не збиралася розповідати. На кухонному столі я залишила книгу і свої нотатки. І підійшовши до столу Макс прочитав назву "Як не загубитися у потойбічні", махнув поглядом по моїх записах і перевів його на мене.

-Я відчував, що щось не так з тобою. Спочатку гадав, що ти просто професіонал своєї справи, та ти ніяк не вкладувалася в рамки, в які вкладають нас люди.
-Максе, це просто....
-Нічого не пояснюй і тим паче не виправдовуйся. Такі люди як ти велика рідкість. Я знаю про що кажу. В моїй родині ще в минулому столітті теж був родич з даром некромантії. Не дуже сильний, проте відчайдушний. Тому життя його було коротким. А з цією паскудною треба розібратися,- вказав на мою шию,- розкажеш хто?
-Це не має значення, бо жити йому не довго лишилося, -похитала я головою.
-Звідки ти знаєш? А так звісно... Давай я сам заварю, присядь.

Поки хлопець хазяйнував на моїй кухні, я швидко прибрала записи. В мене з'явилися до нього питання. Та вирішила їх відкласти. Мене здивувало, що я не нервуюся, а він мацає мої речі, навіть почувається тут як вдома. Хоча це для мене проблематично. Мої речі це як продовження мене. Моя квартира це як окремий світ, в який я намагаюся не пускати інших. Можливо тому, що він робить для мене ці речі не один рік, тільки в іншому приміщенні, я не нервуюся його діям.

-Хто хазяйнує зараз в нашому царстві мертвих?- Іронічно запитала я.
-Воскан. Ох і противний він мужик. Тож повертайся швидше,- і з таким благанням в погляді на мене глянув, що я не могла не всміхнутися.
-Максе, останнім часом відбуваються зі мною дивні речі. Іноді мені здається, що я божеволію. Іноді, що це якийсь дурний сон. Мої знання про світ рушаться, я як в божевільню потрапила,- вирішила я виговоритися, хоча мені це теж непритаманно.
-Це нормально, просто в тебе були закриті очі, зараз вони відкриваються. Це після смерті твоєї бабці почалося?- Киваю.- Від звичайних людей багато чого приховано. Навіть існування серед нас інших.
-Таких як я? Чи може Звірів?
-Звідки ти знаєш? -Зовсім для мене неочікувано відреагував хлопець.

Він підхопився, втупився в моє обличчя шукаючи відповідь.

-А звідки ти знаєш?- Поставила зустрічне питання.
-Я один з них,- хлопець зніяковів, сів на стілець, похнюпившись, - ти тепер сторонитимешся мене?

О це так поворот! От уже майже три роки ми працюємо разом, та я і подумати не могла, що цей хлопець, трохи похмурий і мовчазний, може бути не людиною. Хоча яка в же в біса різниця, якщо він і Звір? Головне, що мені комфортно з ним працювати. Він знає про мій дар, розуміє мене з пів слова.