Глава 8

Ніч пройшла надто тривожно.

Я настільки спокійно ставилася до мерців, що вони мене ніколи у снах не турбували, аж до цієї ночі. Я чула їх стогін і благання. Мені марилася сама кістлява у дорогому вишуканому вбранні, неначе вона збиралася на вечір танців і мене з собою кликала. Тож прокинулася я втомленою і трохи розлюченою.

Хоча маю дуже витриману вдачу і я по життю маю флегматичний темперамент. Та зараз нервувалася, ще й намічалася поїздка з Ітаном. Він не примусив на себе чекати, з'явився як тільки сонце вставало.

До місця дісталися швидко, я добре запам'ятала його. А потім почали відбуватися чудернацькі речі. Чоловік увесь підібрався, в очах з'явилася іскра гніву, зосередженості й мисливський інстинкт.

-Дуже багато сторонніх запахів. До того ж його дуже старий,- з жалем видихнув Ітан.
-Ви так добре відчуваєте запахи?- Здивовано запитала я.
-Це моя природжена особливість. Що тут було знайдено? Можливо це допоможе.
-Єдине, що можу сказати, що він сам сюди дістався, прийшов з тієї сторони, там є слід.

Ітан не дослухавши кинувся у той бік. В потім я і не зчулася як за ним пробиралися через хащі, аж поки не вийшли на дорогу. Чоловік не роздумуючи перетнув її й знову заглибився у ліс. Спочатку сумнівався, йшов в одну сторону і повертався назад і так кілька разів. Потім вийшов на путівець і ми пішли ним. Сонце вже піднялося. Півтори години минули, а ми ще йшли.

-Ітане, я не розумію куди ми рухаємося і головне, навіщо,- з незвички мої ноги стомилися і просили мене перепочити.

Ітан не реагував на мої питання, був повністю заглиблений у свої думки.

Ми вийшли до старої пилорами чи то складів. Схоже, що ми знайшли, що шукали. Тут за півсотні метрів відчувалася смерть і чим ближче ми підходили, тим сильніше її володіння відчувалися. Мене почало нудити, ноги підкошувалися. Дихалося важко, на кожен вдих потрібні були сили, які чомусь покидали мене надто швидко.

А далі моя душа спостерігала за тілом, про яке нарешті згадав чоловік. Протягом останньої години він і не помічав мою присутність. Зараз врешті згадав і намагався допомогти. Тіло пронизували судоми, я не відчувала болю, бо знаходилася зараз не в ньому. Ітан перевернув мене на бік і міцно тримав голову. А потім зненацька все закінчилося. Тіло відкрило білі очі, повернуло голову і подивилося на чоловіка.

-Ти не людина. Я таких як ти тут багато бачила. Ходімо покажу.- Тіло вивільнилося з міцних рук чоловіка, піднялося і пішло до приміщення.

В середині було вогко і прохолодно. Тіло з Ітаном пройшли велике приміщення. Мене жахала здогадка, для чого воно було потрібне. Тут відбувалися бої, імпровізована арена була вкрита кров'ю. Та часу роздивлятися її не було. Моє тіло вело нас далі.
Воно зненацька зупинилося і поглянуло на мене.

-Ти йдеш?- Звернулося тіло до моєї суті.

Я здивувалася й Ітан теж, він дивився на моє тіло і на місце, де стояла моя суть і розгублено кліпав очима. Треба віддати йому належне, він взагалі не лякався і не ставив питань, схоже, що прийняв як належне.

Я кивнула тілу і ми рушили далі. Спустилися сходами до підвалу чи якогось приміщення. Для чого воно слугувало раніше було не зрозуміло, а от останнім часом це була катівня. Тут були закривавлені стіни й підлога. Уздовж стіни стояли величезні клітки, на підлозі яких лежали кістки і якесь лахміття.

-Тут тримали твоїх одноплемінників,- промовило тіло вказуючи на клітки.

-А тут, вказала пальцем на великий стіл для рубки м'яса, - їх готували на обід для таких же полонених. О, бачу, ти пройнявся іронією! Так-так, полонені бійці їли собі подібних, які програли бій. Ну не пропадати ж добру.

Моє тіло всміхалося, прозоро-білі очі дивилися на чоловіка. Збоку дивлячись -- я й справді була жахаюча. Та мою суть це не хвилювало. Ітан сіпнувся. Схоже його пройняло.

-Тут дуже важка аура, стільки всього тут було,- мрійливо посміхається тіло, -твоїй подружці час повертатися, інакше вона так і застрягне.

На останньому слові моє тіло впало. Спершу чоловік вагався підходити чи ні.

-Касандро, - все ж таки наважився, перевіряючи мій пульс, -Касандро! Ітан поплескав легенько по щоці.

Я відкрила очі, усе тіло боліло. Я хотіла піднятися самотужки, та сил геть не було.
Ітан підхопив мене на руки й виніс на вулицю. Дихати й справді стало легше. Сили потроху поверталися.

-Я радий, що ти знову зі мною. І така ти мені подобаєшся більше,- посміхнувся мені чоловік. - Я тебе залишу хвилин на двадцять. Посидь тут. Я швидко.

Я хотіла просити не покидати мене, та Ітан швидко зник. Повернувся і справді швидко. До того ж не своїми двома, а машиною. В мене накопичувалися питання, тільки сил не було запитувати.

-Поїхали відвезу тебе до лікарні,- запропонував чоловік.
-Мені краще.
-Нічого не хочу чути, ти ледь тримаєшся.
-Треба повідомити поліцію про це місце.
-Я знайду спосіб,- заспокоїв мене чоловік і ми вирушили до лікаря.

Мене оглянули, повідомили, що усе в нормі, а я просто виснажена.

Усю дорогу чоловік мовчав. По міцно стиснутим губам, і долоням, що стискали щосили кермо, було зрозуміло, що він перебуває у крайньому ступені злості.

-Мені шкода,- я знала, що зараз мої слова йому не потрібні й можливо зайві, та не втрималася.

Ітан просто кинув на мене погляд і промовчав. Я ж намагалася розібратися у тому, що відбувається. А відбувалося щось таке, що взагалі не вкладалося в голові і це не можна було назвати звичайними речами, які можна пояснити.
Він опираючись на те, що я постійно втрапляю в неприємності, провів мене до квартири. Чоловік зараз усе робив різко. Його рухи, кроки, -- все говорило про стримання своїх інстинктів. Подумавши про це, мене осяяло.

-Ітане, ти не людина?- Насмілилася запитати,- Вибач, дурню якусь питаю.
-А хто я по твоєму?
-Ти якось сказав, що ніяких експериментів над твоїм братом не ставили. Отже, ти теж така істота. Я не придала значення цим словам, а після сьогоднішнього... припускаю, що я геть нічого не знаю про цей світ.
-Ти ж була десь поряд? Твоя душа? -Я киваю.