Глава 4

Руки тремтіли, тому мені довелося спочатку приборкати їх, а вже опісля я набрала номер Ноланда, судмедексперта з Нихону. Він якось довго не відповідав, я збиралася скинути вже виклик.

-Слухаю,- дихання було важким з того боку, неначе він займався вправами чи біг.
-Ноле, я Вас, мабуть, відволікаю,- адже робочий день вже закінчився, а я дурепа сама не йду додому й іншим не даю відпочивати,- це Касандра Грейв. У мене в руках результати й вони вражаючі. Навіть не знаю з чого почати. Алло, Ноле, Ви мене чуєте?
-Чую, Касандро. В мене дещо сталося, - у трубці на деякий час запанувала тиша, а потім прочистивши горло чоловік мене приголомшив, -наш труп викрали.
-Як? -Після тривалої паузи, протягом якої я намагалася усвідомити й переварити новину, запитала я. -Хто? Навіщо? Ви в порядку?
-Аби я хоч щось розумів. Зараз дзвонитиму детективам. Я трохи розгублений і наляканий. Треба трохи прийти до тями. Що ви казали про результати? Бо я трохи впустив суть розмови.
-Господи, Ноланде. Це почекає. Приходьте в себе. Я завтра передзвоню і про все розповім. Бережіть себе.
-Дякую, Касандро.

Мене все не покидало відчуття безглуздості вчинку. Кому потрібно було викрадати тіло. Хіба що тому, хто проводив експеримент, щоб приховати свої злочини та сам факт його існування. Адже результати, які я отримала говорять про те, що експеримент мав місце. І отримати напівлюдину-напівзвіра з таким генетичним набором, можна було лише лабораторно.

Роздумуючи над таємницями природи й людським в неї втручанням, зайшла до моргу. В мене ще було чим зайнятися. Сьогодні під кінець робочого дня мені привезли небіжчицю. Старенька померла своєю смертю, бо вже прийшов час. Так мені повідомив санітар, який прикотив на каталці. Але треба перевірити та написати висновок. Можна було б залишити усе на завтра, але я не любила відкладати справи на наступний день.

Нічого особливого я не знайшла. Організм вже зношений і стомлений. Дивно, що вона взагалі так довго протрималася. У картці написано, що їй 98 років. Лише два роки не дожила до свого століття.

"А колись я була молодою і вродливою",- почула я в себе за спиною.

Обернувшись, нікого не побачила, та відчуття, що поряд хтось є було надто стійким. На руках волосся стало дибки. Липкий страх поповз від потилиці по спині вниз.

"Ну чого ти сіпаєшся? Я вже нікому зашкодити не зможу", -знову почула поруч.

Прямісінько перед собою. Спробувала задкувати, та вперлася у стіл.

"Що це за жарти?",- Злякано запитала пустоту.
"Та які вже там жарти. Якщо ти мене відчуваєш, то це ж яка вдача. Я піти не можу, бо ж справа незавершена. Послухай, дитинко. Я вже останні роки була несповна розуму, дітям і онукам спокійно жити не давала. Здавалося мені все, що вони вже на смерть мою чекають. Зараз знаю, що горюють. А при житті хотілося накапостить. Я документи на дім заховала і там заповіт мій. Думала, що як не стане мене, то нехай помучаться і поперегризають один одному горлянки. Соромно мені. Та й бачу, що сваритися вони не збираються і не поспішають за спадщиною",- важко зітхає.
" Я божеволію", - ясно зрозуміла я.

- Все мені пора у відпустку, - вже в голос промовила, поспішаючи із залу.

"Стій! Просто скажи, що під половицею під вікном. Просто скажи!", - я забігла до свого кабінету, схопила речі й сумку і вискочила з моргу. Вже на вулиці спробувала втамувати серце, що вискакувало з грудей.

Маячня якась. Це ж треба було так запрацюватися, що вже голоси покійників чую. Чи це вже бабчина хвороба так проявляється? Треба записатися до лікаря. Тільки не в нашій лікарні, не можна давати Теду додатковий козир проти мене.

Ніч була тиха і ясна, проте дуже якась вже холодна. Я куталася в пальто і чимдуж поспішала додому. Хотілося зігрітися, а ще позбутися відчуття чужого погляду. Я сходжу з розуму. Божевільна Касандра Грейв. Дуже іронічно.

Зненацька з тіні сусіднього будинку вийшов чолов'яга. На перший погляд, звичайний пересічний перехожий. І тільки порівнявшись зі мною, його руки схопили мене і чоловік спробував мене скрутити. До обличчя підніс ганчірку. Я вдихала, в голові паморочилося, пручалася. А чоловік міцно тримав і схоже не розумів, чому я досі не знепритомніла. "Хлороформ не діє так швидко. Це ж не кіно",- промайнуло перед тим, як я відключилася.

Найдивніше не те, що на мене хтось напав. Хоча кому здалося моє тлінне і таке виключне тіло. Моя підсвідомість ніби була готова до цього. Як тільки тіло обм'якло, мій дух вийшов з тіла і спостерігав зі сторони, як нападник звалив мене на плече і поніс далі від мого будинку. Не дійшовши кілька метрів до машини, був збитий ураганом. Я впала. А на землі поруч борсалися дві людини. Хоча я перебільшую. Мій нападник вже не міг борсатися, він лежав горілиць і його очі пустотою пронизували небо.

Його вбивця підвівся і наблизився до мене. Узявши на руки пішов в протилежну сторону. Він просто заніс мене в будинок, знайшов мої ключі та потрапив у квартиру.

В кімнаті було сутінково. Штори закриті. Я сіла на ліжку.

-Прокинулася? Як почуваєшся? - Пролунало з кута, де в мене стоїть велике, м'яке крісло, в якому я полюбляла читати.

Чоловік піднявся. Неквапливо підійшов до мене і безцеремонно обмацав мій лоб, перевіряючи температуру.

-Хто Ви такий? Що Вам потрібно? -Відштовхуючи руку запитала я.
-Мене звуть Ітан. Хто ти я знаю. Що ти пам'ятаєш?
-На мене напали, -я не боялася його, адже навіщо було мене рятувати, якщо намагаєшся зашкодити.
-Може поясниш, кому ти перейшла дорогу?- На що я просто знизила плечима.

Я звісно здогадувалась, ліпше сказати, що була впевнена.

Я встала підійшла до вікна і розсунула штори. За вікном розгортався світанок. Десь пів на сьому.

-Що Вам від мене потрібно?- Запитала дивлячись прямо в золотисті очі мого рятівника.

Цікава зовнішність. Не надто високий, проте підтягнутий і широкий в плечах. Гарна стильна зачіска, легка щетина, що вкриває вперте підборіддя, чітко окреслені чутливі губи, прямий з горбинкою ніс і золотисті очі. Можна було б сказати, що чайного кольору, та зараз відбиваючись від скла, де за вікном прокидалося сонце, вони були саме золотисті.