Глава 3

Місто ще не прокинулося. Повна тиша, за яку я полюбляла зустрічати світанок, надавала спокою і можливість все обміркувати. День обіцяє бути сонячним, вже перші промені виблискують і відбиваються ще в темних вікнах будинків. Все ж таки я стомилася. Безсонна ніч різала в очі, які хотілося або потерти, або закрити й піти в царство спокою і відпочинку. Їхали мовчки. Від чого заснути хотілося ще більше.

-Місіс Грейв, -відволік мене від розглядування будинків детектив,- є у Вас якісь припущення, якими Ви не поділилися там? Можливо, Ви хотіли б їх перевірити, щоб бути стовідсотково впевненою і поки притримали в собі?
-Ні,-коротко відповіла я.
-Зрозумійте, це дуже важливо!
-Детективе, я це розумію. -Спокійно відповіла,- я збентежена і розгублена від того, що я побачила сьогодні й, повірте, я поки що нічого не розумію.

В мене задзвонив телефон. На екрані висвітилася фотографія батька. Дивно, що він телефонує в таку годину.

-Привіт, тату. Щось сталося? -Мурахи пробігли по шкіри, бо відчуття чогось незворотного нахлинуло на мене зненацька.
-Бабуся померла, -в голосі батька була така туга і біль, що я боялася розвивати цю тему і задавати питання, щоб не зробити гірше.
-Я зараз приїду, -все що він від мене почув і відключилася. - Детективе, можу вас попросити відвезти мене за іншою адресою?
-Так, звичайно. Я співчуваю Вашій утраті, місіс Грейв.
-Дякую.

Я не горювала і не бідкалася. Бабусю я майже не пам’ятаю. Вона і дзвонила привітати мене з якимось святом чи подією кілька років тому. Я більш для годиться з нею розмовляла, щоб віддати данину ввічливості. От тато був дуже до неї прив’язаний і хоча бачилися рідко, та через телефон розмовляли постійно.

Коли я була маленькою, він часто розповідав мені якісь байки про пригоди бабусі. Про її дружбу з шаманами, про розкопки древнього храму і різну іншу цікаву для дітей нісенітницю. Тато історик. В юності захоплювався археологією, та це було і не дивно, адже бабуся тягала його всюди з собою. А вона в нас знавець якихось там древніх цивілізацій. Загадкова фігня для романтичних панянок. Я такою була ще років в десять. Коли з відкритим ротом слухала батька, захоплювалась міфами й легендами та мріяла про поїздку з батьком на розшуки таємниць минулого. А потім я подорослішала і зрозуміла, що нічого не дається просто так. Що треба вчитися і докладати зусиль, щоб досягнути чогось в житті. Що моя зовнішність зачиняє переді мною безліч дверей. Що палке сонце занадто нищівне для мене. Все цікавило мене питання, як бабуся впоралася зі своїм організмом у важких умовах Африки. Тато обіцяв дізнатися, та кожен раз знаходив безліч причин, щоб забути запитати.

-Як бути з її тілом? -Спробувала вивезти батька з гіркої задумливості. -Чи ти поїдеш?
-Ні! -Підняв на мене важкий погляд. -Ти дуже на неї схожа.

Кава, що мама зварила нам, гріла мої долоні. Тато навіть не доторкнувся до своєї чашки. Він дивився на мене і, мені здалося, що відтягує розмову про щось дуже важливе.

-Я знаю, па. Ти вже казав про це.
-Ти, доню, не зовсім розумієш…
-Про що ти? - Мені було не зрозуміло до чого ця розмова, та моє питання не знайшло відповіді.
-Її поховають за африканськими звичаями.
-Ми не зможемо з нею попрощатися?! - Відповідь була не потрібна, усе було видно в батькових очах,- Що за дурня?
-Вона так хотіла.
-Знаєш, тату, дивнішої людини за нашу бабцю годі й шукати.
-Це точно,- почулося з коридору від мами, яка залишила нас на одинці в кухні поговорити, -розкажи їй вже все!
-Що розказати? -Мене вже почали нервувати усі ці недомовки.
-Твоя бабця була трохи схибнута, доню.
-Не кажи дурниць! -Батька обурила мамина заява, -Вона не була божевільною! Трохи дивною і замкнутою, однак не божевільною.
-Ну так, звісно, -хмикнула мама, - а культ мерців і смерті це так, дивацтва. Із сатаністами вона водилася і з якимись шаманами та жрецями… і о жах, вона воскрешала небіжчиків.

Мама сміялася, та якось не дуже радісно. Я знаю, вона до останнього мовчала, щоб не зробити тату боляче.

-Чесно кажучи, доню, я ледь не схибнулася, коли ти вибрала направлення і вирішила працювати з мерцями. Вже думала, що в тебе така ж хвороба. Та слава Богу, що хоч зовні ви схожі, та в тебе не має цієї маніакальної й божевільної…
-Досить! -Не витримав батько, -все вже зрозуміло.

В його очах стояли сльози, та як справжній чоловік він стримувався. Щоб не ятрити його біль, ми просто закрили цю тему. Й справді все стало зрозумілим і стало на свої місця. І її відсутність, і відчуженість, і її любов усього таємничого і потойбічного. Одна думка не давала спокою: чи справді я відрізняюся, чи поки просто божевілля не проявило себе?

Тільки робота могла врятувати мене від тяжких думок. Та й мої мерці й таємниці вже зачекалися на мене. Тому випивши ще кави та не відчувши радості відпочинку, я відправилася у своє царство мертвих.

Макс сидів за паперами. Коли я увійшла підняв голову.

-Ти запізнилася. Що сталося? -В очах з’явилася тривога.
-Що, на мене не схоже? -Дочекавшись його стверджувального кивка, посміхнулася,- В мене бабуся померла сьогодні вночі. О, ні! Ніяких співчуттів і жалю! Ми геть чужі люди. Просто стомилася і зовсім не лягала спати ще. У батьків була.
-Я сам заповнив усі папери, перевір і розпишись, -переді мною були результати біопсії та два останні розтини. Пробіглася очима звіряючи все і взявши ручку, швидко поставила розпис.
-Дякую, Максе, ти справжній скарб. Щоб я без тебе б робила?
-Геть пропала б,- сміється, -кави?

Не встигли навіть встати, як до кабінету увійшла міс Гарде. Зачинивши двері та притиснувши їх спиною, цупким поглядом огледіла нас.

-Так мої дорогі, у нас проблеми.

Швидко пройшла повз увесь кабінет і важко сіла на стілець поряд зі мною. Ми мовчали, чекаючи на продовження. Лише проводжали її дії поглядом.