Епілог

  Ян
  Я завжди знав, що життя - це доволі непередбачувана штука...але чесно - не думав, що настільки.
   -...повтори, будь ласка, - попросив, засумнівавшись у своєму слухові. - Хто із ким одружується?
   - Я з Максимом, - виконала моє прохання Емілія.
 -...відьмочка моя, ти також це чуєш? - уточнив, поглянувши на спокійну дружину.
   - Що саме? - невинно уточнила вона.
   Ясно.
   - І як давно? - уточнив в коханої.
  - З самого початку. Тільки сліпий не помітив би іскри, що літали між цими двома.
   Значить, із зором в мене також проблеми виходить, або:
 - Рідненька моя, ти зараз про те, що при кожній зустрічі ці двоє сварилися, як собаки - готові в будь-який момент перегризти один одному горлянки?
   - Так, дорогоцінний, - хмикнула моя дівчинка.
  - Ясно. Значить це не в мене проблеми зі здоров'ям, а в них з головою, - награно видихнув з полегшенням.
   - Ян, - докірливо протягнула Софія.
 - Забудь, Сонь. З його характером я вже давно змирилася, - зітхнула Емілія. - І як ти з ним живеш вже стільки років?
 - Сама інколи дивуюсь. Хоча був час, коли хотілося втекти подалі.
   Неочікувано.
   - І коли це було?
 - Під час першої вагітності. Дякую Богу, що зараз трохи простіше, - посміхнулась кохана та погладила ще зовсім плоский животик.
   Серце зупинилося. Та ніяк не хотіло битися знову.
   Яка ж вона прекрасна.
   - Все було так погано? - поцікавилася Емі.
-...це ще м'яко кажучи, мені доводилося відвойовувати навіть можливість ходити самостійно.
   Тут каюсь. Винний.
 Коли вперше почув, що Софія вагітна - був на сьомому небі від щастя. Але з часом, детально розібравшись в цьому питанні, дізнався, що вагітність дуже небезпечний період для будь-якої жінки і...трохи перестарався з турботою.
 Досі пам'ятаю, яку істерику закотила дружина, вимагаючи трохи свободи та простору. Я і сам розумів, що це перебір. Та страх за мою відьмочку не відпускав до самого кінця. Навіть зараз…але я стараюсь стримуватися. Хоча і нелегко. Та заради її щастя - я готовий на все.
   Кохаю. 
   До божевілля.
  - Я тебе також, - сказала моя дівчинка і поцілувала мене в щічку.
   -...я ж нічого не казав?
   - Тобі й не потрібно. Я сама все бачу.
  - Не можу більше, - зітхнула Емі. - З вами просто не можливо знаходитися наодинці.
  - Не треба заздрити, - хмикнув, не зводячи погляду з Соні.
   Здається, вартує мені відвернутися та вона одразу зникне.
   - Що тут у вас? - почувся обережний голос Макса з-за дверей.
   Хлопець явно хвилювався.
  Одразу згадав, як ця зараза на весілля прокрався в кімнату нареченої і перший побачив Соню у весільній сукні.
   Пробач, друже, та ти сам винен.
   - Я проти, - голосно сказав, щоб він точно почув.
 Емілія і Софія шоковано застигли, але побачивши мою, можливо, трохи знущальну усмішку розслабилися.
   - Чому? - увірвався в кімнату Максим.
  Тільки Богу відому, як я в цей момент не засміявся. Емі з Сонею також ледь трималися.
   Хлопець виглядав трохи «незвично». Але сам винен - не треба було Женьці дарувати набір дитячої косметики. Ось результат: обличчя хлопця було розмальоване всіма кольорами веселки, а ще блискітки. Вони були повсюди. Макс, буквально світився на сонці. Така собі лампочка на мінімалках.
  Дякую, донечко, за те, що помстилася за татуся. Моя ж ти радість.
 Чесно, як тільки побачив його, одразу пробачив усі косяки. Йому і так нещасному дісталося, та...профілактика ніколи не буває зайвою. Тому, тримаємося.
   - Ви не підходите один одному, - серйозно видавив із себе.
   - Ян, я знаю, що доволі легковажний. Але повір, - не менш серйозно почав хлопець, - я зроблю все заради щастя Емілії. Обіцяю берегти її, як найцінніший скарб, тому прошу дай своє благословення. Для мене це справді дуже важливо.
   Вірю.
   Це було сильно
 Мені напевно теж треба щось сказати після почутого...але я більше не можу.
  Голосний сміх заповнив кімнату. Ми сміялися просто до ікоти.
   -...що сталося?-  здивувався Максим, бачачи нашу дружну істерику.
   - Що з вами? - запитав Даня, заходячи в кімнату з Ангеліною.
   Я мовчки вказав на Максима.
   До нашої істерики приєдналося ще двоє.
   Мельник явно зрозумів, що щось тут не чисто і побіг до дзеркала.
   - Якого? - його шокований крик рознісся будинком.
   - Що у вас тут сталося? - прибіг Артем.
   Він уважно оглянув кімнату та спокійно видав:
   - А-а-а, ясно.
  - Ти...ти чому мені одразу не сказав? - взвив Макс, хапаючи Тьому за груди.
   - А що тут казати, - пожав той плечима, - я думав, це твій новий стиль.
  Мельник явно хотів сказати, щось «приємне» Гордію. Та маленькі принцеси не дозволи йому це зробити. Женя і Аліса забігли в кімнату разом з розмальованими дідусем та бабусею.
   Знову.
   Почалося друге коло істерики. 
   Я більше не можу. Ще трохи й живіт лусне.
  - Татусю, що сталося? - поцікавилося моє маленьке чудо, залізаючи мені на коліна.
  Владико Євгенія Іоанівна - моя точно копія, на щастя, за винятком характеру.
   Я думав, що більше нікого не зможу полюбити так само сильно, як і Софію. Але помилявся.
   - Татусю?
 -...все добре, маленька. Просто ти так...гарно прикрасила дядька Максима та бабусю з дідусем, що ми не можемо стримати посмішки.
 - Правда? - щасливо засміявся мій ангел, - Я старалася.
 - То тобі сподобалося? - перепитав Максим з азартом.
 І дурню зрозуміло, що він хоче зробити. Та, дивлячись в такі рідні й щасливі очі, відповідь може бути тільки одна:
   - Дуже.
 - Тоді, принцесо, не хочеш і татуся зробити таким красивим, як нас?
 Цей хлопець зовсім страх втратив. Я ще до нього доберуся, та зараз треба потерпіти. Заради донечки.
   - Ні, - категорично відповіла моя радість.
 Не те, щоб я хотів ходити такий «красивий», але чомусь стало образливо.
   Доки доця не додала:
   - Мій татусь і так самий красивий. 
  Подвійна насолода.
  - А я? - не витримав Макс. 
  Даремно, звісно.
  - На трійочку, - зітхнула Женя й «підтримала» хлопця: - Але зараз уже набагато краще. Так ти точно знайдеш собі дівчину.
   Німа сцена. 
  А потім зле:
   - Емілія, життя моє, давай вийдемо. Розмова є.
   - Я зайнята...давай трохи пізніше, - сказала дівчина, намагаючись стримати сміх.
   Невдало мушу зазначити.
 - Я щось не так сказала? - поцікавилася донечка, дивлячись на нашу дивну реакцію.
  - Що ти, сонечко, - заспокоїла її Софа. - Ми...ми просто радіємо, що в дядька Максима нарешті налагодиться особисте життя.
   Емілія збоку просто взвила, почувши це.
   Макс не витримав. 
  Швидко підійшов до дівчини, закинув ту на плече та пішов геть.
                                 ***
 - Всі вже сплять? - запитала кохана, не відриваючи погляду від горизонту.
   - Так.
 Я підійшов ближче. Обережно обійняв її зі спини, вдихнув, такий бажаний аромат і ніжно поцілував в шию.
   - Я сумував.
  - Ми ж цілий день провели разом, - засміялася моя відьмочка.
  Та, незважаючи на ці слова, пригорнулася до мене сильніше.
   Серце пропустило удар.
   Я колись взагалі зможу до цього звикнути?
   - І все ж я сумув. Сьогодні ти була надто далеко.
   - А зараз?
   -…все ще недостатньо.
  Вона повернулася в моїх обіймах, встала на пальчики і видихнула мені майже в губи:
   - А так?
   - Вже доволі близько до ідеалу, - усміхнувся. 
   І тоді...вона поцілувала мене.
 Моє серце одразу зробило спробу вирватися з грудей.
 Кожного разу…кожного разу, як тільки наші губи торкаються, я втрачаю контроль.
  Мені постійно не вистачає її.
  Я сумую навіть, коли вона поруч.
  Хочеться просто розчинитися в ній.
  Моя відьмочка. 
  Моє щастя. 
  Моя причина померти. 
  Та жити далі.
  Кохаю.