36 розділ

 Темрява була повсюди, така до болю рідна та знайома.
   Що відбувається?
 Останнє, що пам'ятаю - вінчання, потім довге та галасливе святкування, перша подружня ніч й далі...я точно заснула в обіймах Яна.
   Так чому я знову тут?
   На мить стало страшно: «невже я знову померла?».
   - Не хвилюйся, ти жива. 
   Знайомий голос.
   Смерть?
   Я різко обернулася і застигла.
   Не може бути!
 - Сонечко, не хочеш обійняти матусю? - ніжно посміхнулася жінка.
   - Ні, спочатку татуся.
 Ці люди...вони виглядають точно, як і мої батьки...але як?
   Хотілося так багато всього запитати, стільки всього розповісти та замість цього я поринула у їх теплі обійми та заплакала навзрид.
  Я ридала, як маленька, чіпляючись за них, як за рятівне коло.
   А вони шепотіли мені всякі заспокійливі ніжності та пригортали до себе сильніше...прямо, як у дитинстві. Хоча ці спогади й забрав час, та є те, що просто неможливо забути. Їхню безкрайню любов та тепло.
 Я ще довго плакала, а потім говорила. Багато. Розповіла їм усе, починаючи від дитинства і до сьогодення. Не пропустила нічого. І з кожним сказаним словом я відчувала полегшення. Ніби відпускала весь прожитий біль.
 Ні, не просто відпускала. Вони забирали його, залишаючи після нього тільки легке тепло.
 - Ти щаслива? - запитала мене мама, коли я закінчила свою розповідь.
   Я навіть не задумалася перш чим відповісти:
   - Так, я неймовірно щаслива.
 - Значить тобі сподобався наш подарунок, - обережно уточнив тато.
   - Подарунок? Яки...
   Перед очима ожив спогад. Знайомий храм, монах і його тихі слова, що принесли спокій моїй моїй душі: 
«Тому що ця петля не покарання. Це - подарунок».
«Ти зрозумієш, коли прийде час».
   - Невже ця петля?
   - Так, це наш подарунок тобі, - посміхнулася мама.
  Але ця посмішка була інакшою. Щось у ній не давало мені спокою.
   Я уважно на них поглянула і зрозуміла одну просту річ. Вони боялися. Боялися моєї реакції.
    - У світі завжди має бути баланс, тому ми не могли просто повернути тебе до життя. Для твого порятунку нам довелося запустити петлю та розпочати твоє випробування. Але все має ціну і...
   - Дякую, - перебила тата. - Правда дякую за ще один шанс. Цього разу я обов'язково проживу довге та щасливе життя. Обіцяю.
   Я не брехала. Можливо раніше я і думала, що ця петля більше схожа на пекло...та точно не зараз. Для мене вона стала чимось більшим, ніж просто порятунком.
   Уроком, який ніколи не забудеться. 
   Надією на чудо, яка дає сили жити далі.
   Шансом, який випадає один раз на мільярд.
   Та спогадами, які зробили мене мною.
   - Так і буде, моя маленька принцеса, - сказав татусь, витираючи сльози полегшення.
   - До речі, мене вже давно цікавить, яким саме було моє випробування? Я так чекала, але навіть не знаю, коли його пройшла. Не думала, що це буде так просто.
  - Просто? Тільки ти могла сказати, що це було просто, - зітхнула мама. - Твоє випробування складалося з двох частин. Перша - заплатити туж ціну, що й людина, яка підтримувала цю петлю.
   -...Ян?
 - Так, він кожного разу жертвував своїм життям заради тебе, тим самим перезапускав петлю. Якби не він, у нас з твоєю мамою нічого б не вийшло.
   -...а друга частина?
   - У випадку проходження випробування тобі дається ще один шанс почати все спочатку. Треба було з'ясувати чи заслуговуєш ти цього. У світі існує одна вічна істина: стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. В цьому і була суть випробування: чи зможеш ти подарувати комусь прощення та другий шанс на життя, який хочеш отримати сама.
   Я одразу зрозуміла про кого вони говорить: Емілія.
   - Ти кажеш, що випробування було простим. Але це не так. Воно аж надто складне. Мало хто справді ризикне своїм життям заради примарної надії на останній шанс. Страх смерті в людей занадто великий. І ще менше знайдеться тих, хто зможе пробачити свого ворога. Навіть, якщо в того й були причини так вчинити. Та ти прекрасно з усім впоралася. Наша дорогоцінна донечко, ми пишаємося тобою. Будь завжди щасливою і не забувай: де б тине була, ми завжди будемо з тобою.
   Це означає?!
   - ...уже час, так?
   - Так, маленька, - сумно усміхнулася мама. - Нам уже час. Є ще дехто з ким нам потрібно зустрітися.
   Ще?
  - Скоро ти і сама про все дізнаєшся, - змовницьки підмигнув мені тато.
   Невже?
  - Наша донечка і справді занадто розумна, - зітхнув чоловік та розсміявся. - Так, нас ще чекає знайомство із зятем.
   - Уже час, коханий.
  - Так. Маленька, обійми ще наостанок своїх стариків.
Двічі мене просити не довелося.
  - Я буду сумувати.
 - Ми також, маленька. Але не потрібно сильно сумувати за нами, адже тепер ти не одна.
  - Знаю - зі мною Ян.
 - Так, але зараз я говорила не про нього, - почувся мені тихий шепіт мами.