35 розділ

   Здається, це було так давно й водночас, ніби вчора. Я знову стою перед домом Янових батьків та страшенно хвилююся.
   - Сонце, це восьмий раз. Хіба вже не час звикнути і перестати панікувати через таку дрібницю?
   - Легко тобі казати, - надулась у відповідь.
   - Що? - перепитала, побачивши бісенята в його очах.
   - Може заспокоїти тебе, як попереднього разу?
   - Попереднього? А що...
   Згадала.
   Червона фарба залила обличчя.
  - Ян, - прошепіла, - веди себе гарно ми ж перед домом твоїх батьків…і не потрібно на мене так жалібно дивитися. Йдемо!
  Я взяла коханого за руку та швидко потягла до будинку. А то, знаючи його, ми ще не скоро потрапили б усередину.
   Дежавю.
   Ось що я відчула спочатку.
 Як тільки ми переступили поріг - мене одразу обійняла Емілія.
 - Привітик! Рада нарешті з тобою зустрітися. Я – Емілія, молодша сестра Яна. А ти?
   - Софія...я також рада нашій зустрічі.
  Дивно. Але це не брехня. Я і справді рада бачити дівчину. Після всього, що ми дізналися - не можу її ненавидіти. Хочу, щоб, як і я, вона знайшла свій порятунок. Адже Емі - частина моєї сім'ї. Незважаючи ні на що. Зараз та назавжди.
  А потім було знайомство з батьками. Хоча, як і попереднього разу, вони одразу були трохи шоковані нашим поспішним рішенням, та з радістю прийняли цю новину.
   Після цього час полетів з неймовірною швидкістю:
  Ян розповів батькам про ситуацію з Емілією - це стало сильним ударом для них, особливо для Анни Сергіївни. Та, завдяки нашій з Яном підтримці, вони змогли з цим впоратися.
 Григорія одразу заарештували. Віктор Іванович зробив усе, щоб той до віку гнив у в'язниці. А Емілію відправили на лікування. Це був важкий час для сім'ї. Особливо перші дні. Та, на щастя, ми вчасно почали діяти і вона ще не перетнула межу. Її ще можна вилікувати та повернути до повноцінного життя...хоча це й займе не один місяць.
   Про наше поспішне одруження ми з Яном розповіли тільки найріднішим (фотографія їхніх шокованих мосьок досі стоїть на столі та підіймає мені настрій кожного дня). Іншим сказали тільки про наш намір відсвяткувати весілля. Хоча це ні краплі не допомогло. Слухи знову розлетілися, як полум'я під час засухи...і я знову офіційно стала відьмою.
   Несправедливо.
   Матвій зійшовся з Дашою. Можна сказати навіть без нашої з Яном допомоги.
   Даню довелося трохи підштовхнути. Але все ж він зустрівся з Ангеліною та нарешті нормально поговорив. Цього разу про доньку він дізнався саме від неї.
 Алісі знову зробили операцію. Я хвилювалася, як вперше. Та на щастя все пройшло чудово.
  Далі була підготовка до весілля. Але цього разу я була просто щасливою нареченою. Хоча, якщо точніше, щасливою, але надзвичайно втомленою нареченою. Хто б міг подумати, що звичайна підготовка забирає стільки сил.
   Університет також ніхто не відміняв.
   Якщо добре подумати - це був доволі виснажливий час. Але при цьому по-своєму щасливий та незабутній, тому що ми знали, що він більше ніколи не повториться.
                                         ***
  Це не перше наше весілля, але я точно знаю, що воно стане останнім. І, можливо, саме тому серце з самого ранку намагається вирватися з грудей.
   Хоча ще й залишилися питання, на які досі немає відповіді. Та я не боялася, адже як сказав монах, коли ми з Яном знову його відвідали: «всьому свій час». Тому зараз ми живемо саме сьогоденням. Насолоджуємося кожним прожитим днем...разом.
   - Ти готова? - зайшла в кімнату Даша і застигла.- Яка все ж таки ти красуня...може, доки є час, передумаєш та втічеш зі мною?
   - М-м-м, а Матвій не буде проти?
 - Хто його взагалі збирається питати, - фиркнула подруга.
   - Бідняшка, - зітхнула тихо.
  Та зі слухом у Лисички проблем не було.
   - Все з тобою ясно, - надулась дівчина. - Що чоловік, що дружина - просто нестерпні.
   - Я також люблю тебе, - підмигнула їй.
   - А мене? - почувся радісний голос Максима.
   - Мельник, як ти взагалі сюди потрапив? - прошепіла Даша, випускаючи колючки. - Ти ж маєш бути з тим...нареченим.
 «Вона явно хотіла сказати не це», - ця думка,як блискавка, пронеслася в голові. І не тільки в мене.
  Побачивши наші погляди дівчина вирішила швидко перевести тему:
   - Так що ти тут робиш?...І взагалі - хто тебе впустив до кімнати нареченої? Сумніваюся, що це зробила Ангеліна чи Анна Сергіївна. Може Аліса?
   Хлопець відвів очі:
   - Вікно...кх-кх...я заліз через вікно.
  Я б, може, і не дуже здивувався, адже це навіть в дусі Максима. Він явно хотів понервувати Яна, що перший побачив мене у весільній сукні. 

 Безстрашний. 

  Але є один нюанс...ми зараз на п'ятому поверсі. П'ятому!!!
   - Макс, ти...хоча нічого забудь, - передумала Даша.
 Вона явно хотіла багато сказати про розумові здібності хлопця та на диво промовчала. І через мить я зрозуміла чому.
   - Анна Сергіївна, - закричала подруга.
 - Що сталося? - занепокоєно запитала жінка, забігаючи в кімнату.
  - Ось, лазунчик, - здала вона Максима без жодного докору сумління.
  Стало образливо.
 І це мене називають відьмою? Вони явно погано знають Дашу.
  А далі все було наче в тумані. 
  Аж доки я не побачила Його.
  Хіба можна кохати ще більше? Це взагалі реально?
 Він уже і так давно став для мене цілим світом. Так куди далі?
  Та кожного разу, коли наші погляди зустрічаються, я закохуюсь ще більше. 
  Тону в ньому ще глибше.
 Хтось скаже, що не любов, а скоріше якась одержимість.
   Що ж, все може бути.
   Але навіть так - я не хочу нічого міняти.
  Нехай буду одержимою. Нехай знову страждатиму. Якщо потрібно - ще раз з легкістю віддам своє життя. Адже він - моя єдина причина померти. Та моя причина жити далі, незважаючи ні на що.